Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

року боях російської армії у Східній Пруссії, коли кінна група генерала від кавалерії Хана Гусейна Нахічеванського (командувача гвардійського кавалерійського корпусу) 3–8 серпня повела зухвалий наступ у напрямку столиці Східної Пруссії Кенігсберга. У бою під Краупішкеном (Краушеном) генерал Скоропадський тимчасово командував 1-ю бригадою кінної гвардії, що брала участь у наступі на Кенігсберг разом з бригадою кавалергардів. Тоді, в бою за Краушен, особливо відзначився командир кавалергардського полку генерал-майор князь Долгоруков. Колись Долгоруков разом із Скоропадським починав службу у кавалергардському полку, а в 1914–1915 роках він був уже командиром цього славетного полку. На довгі роки між Скоропадським і Долгоруковим встановляться приятельські стосунки. Саме князь Олександр Михайлович Долгоруков стане останнім військовим міністром в уряді гетьмана Скоропадського. Князь Долгоруков 1917 року дослужився до посади командира 1-го кавалерійського корпусу і звання генерала від кавалерії.

У тім же бою за Краушен виявив героїзм півескадрон на чолі з ротмістром бароном Петром Миколайовичем Врангелем, який захопив німецьку батарею і вирішив результат бою.

Генерал Скоропадський повів кінну гвардію на Веркснюпенен на зміну кавалергардам, які вели тривалий бій проти німецьких військ. Тоді кіннота Скоропадського захопила німецьку батарею. Павло Петрович напише дружині: «…офіцери просто краса, можливо їм докорити за надмірну хоробрість». Успіх російської кавалерії був оплачений великими втратами: 103 вбитих та зниклих безвісти, 293 — поранено, полки кавалергардський і кінно-гвардійський втратили більше половини своїх офіцерів. Після цього бою Скоропадський приймає командування 1-ю бригадою кінної гвардії. За відчайдушну атаку біля Краушена полковник кінної гвардії князь Ерістов, генерал Скоропадський, а також ротмістр Врангель були нагороджені орденами Святого Георгія 4-го ступеня, а Врангель дістав іще чин полковника. З цим Георгіївським хрестом Павло Петрович не розлучався до 1919 року. Скоропадський увійшов до Георгіївської думи, члени якої визначали тих військових, хто був гідний Георгіївського хреста.

У вересні 1914 року генерал Скоропадський дістав подяку командувача 10-ї армії генерала Флуга за організацію оборони переправи на ріці Німан від німецьких військ. Тимчасово Павлові Петровичу довелося покомандувати кінною дивізією. Начальником штабу дивізії Скоропадський призначає барона П. Врангеля. Той у 1914–1915 роках стає його найближчим товаришем.

Згодом Павло Петрович повернувся до командування кінною бригадою, а потім знову командує лейб-гвардії кірасирською дивізією. Незабаром Павло Петрович став командувачем Першої бригади Першої Кінної гвардійської дивізії, до якої входили кавалергарди та кінно-гвардійці; командир Кінної дивізії генерал-лейтенант Казанков призначив Скоропадського своїм заступником. Але Павло Петрович вважав себе скривдженим і нервувався через це… Він характеризував М. Казанкова як нудного та грубого інтригана.

У 1915–1916 роках генерал Скоропадський тимчасово командував 1-ю кавалерійською дивізією, 5-ю гвардійською кавалерійською дивізією, а в липні 1915-го навіть якийсь час командує всім гвардійським корпусом 5-ї армії генерала В. Ромейка-Гурка. З літа 1916 року Скоропадський уже генерал-лейтенант.

Скоропадський згадував, що коли його дивізія тримала фронт на Дубіссі (річка у Литві, притока Німану), «…мої частини, стоячи на фланзі загального бойового порядку, захитались. Я перейшов з одним полком у контратаку, деякі частини пішли за мною, становище зміцнилось і дало нам можливість перейти в наступ».

У березні 1916 року Скоропадський став уже командувачем Першої гвардійської кавалерійської дивізії, що воювала у Прибалтиці, а в травні—липні та в жовтні—листопаді він тимчасово виконував обов’язки командувача Гвардійського кавалерійського корпусу на Західному фронті. Того ж року вже генерал-лейтенант Скоропадський тимчасово командує 8-м армійським корпусом. У квітні 1916 року гвардійський кінний корпус, у якому воював Скоропадський, було переведено зі складу Західного до Південно-Західного фронту й перебазовано із Прибалтики до України, на Волинь.

Барон Врангель писав про нього: «Генерала Скоропадського я знав винятково близько. Ми служили в одній бригаді — я в Кінній гвардії, він — у Кавалергардському полку, де довго був полковим ад’ютантом. Під час японської війни ми служили разом у 2-й Забайкальській козачій дивізії… Послідовно він командував нашою бригадою, а потім 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією. Під час серпневих боїв, восени 1914 року я протягом місяця виконував обов’язки начальника штабу Зведеної дивізії, якою командував генерал Скоропадський… Середнього зросту, пропорційно складений, блондин із правильними рисами обличчя, завжди ретельно, з точним дотриманням форми одягнений, Скоропадський зовнішнім виглядом своїм зовсім не виділявся із загального середовища гвардійського кавалерійського офіцерства… Він дуже добре служив і відзначався великою справністю, рідкісною сумлінністю і великою працьовитістю. Дуже обережний, відмінно вихований, він уже молодшим старшиною був призначений полковим ад’ютантом і тривалий час займав цю посаду. Начальники були завжди ним дуже задоволені й охоче висували його на кращі посади, але багато хто з товаришів його не любили. Йому ставилися в провину сухість і замкнутість. Згодом на ролі начальника він виявив ті ж основні риси свого характеру: велику сумлінність, працездатність і наполегливість у досягненні наміченої мети. Порив, розмах, рішучість — ці якості були йому чужі».

Товариш по полку С. Панчулідзев намагався вказати Павлові Петровичу на його вади ще 1900 року. Той писав: «Ти не тільки витончений, але разом з тим палкий і навіть іноді шалений. До того ж чорне ти вважатимеш чорним, але крім того, будеш казати і горлати, що то чорне, а не біле. Цього цілком достатньо для скандалу. Долучи до цього, що ти, коли не став властолюбцем, то звик до влади…»

Вже у 1918 році міністр гетьманського уряду Василь Зеньківський додасть до опису Скоропадського ще такі риси: «Гетьман був високою, стрункою людиною, із рвучкими рухами, із частою усмішкою на обличчі. Обличчя розумом не дихало, хоча на ньому не раз можна було побачити «розумні» вирази. Усмішка здавалася часом таємницею, насмішкою над чимось, над становищем, над усім — ніби він грав роль і сам над собою іронізував. Але обличчя було сміливим, рішучим, в очах була відвага; простота та доброта світилися на обличчі».

Розділ 3
У вирі революції
(лютий — липень 1917 р.)

Новий 1917 рік починався для Павла Петровича Скоропадського успішно. Молодий генерал стрімко піднімався кар’єрними сходами, здобувши славу досвідченого бойового офіцера. Він не дуже замислювався про своє майбутнє й був упевнений, що обов’язок перед Батьківщиною він виконує із честю і його місце саме на фронті. Хоча у розмовах із близькими друзями або у листах до дружини він виявляв свою «фронду» —