Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

Містер-Пітерс не вгавав. Він носився по лабораторії з розгубленим Ромою на руках — і тільки руки бідолашного харчовика, мотаючись у повітрі, теліпалися перед Раєю й Олесем. Нарешті Олесь не витримав:

— Слухай, ти, божевільний, — вигукнув він, — що це за фокуси? Чи не досить уже? Працювати час…

Містер-Пітерс спинився. Обережно, відсапуючись, він поставив отетерілого Рому на підлогу, де той і залишився, похитуючись більш від звичайного. Потім Містер-Пітерс поглянув на Олеся, на Раю — і голосно звернувся до Роми:

— Голубе мій, бери те, що залишилося від нашої вчорашньої вечері, іди сюди. Став усе на стіл. І касети не треба.

Рая переглянулася з Олесем: дійсно, здавалося, що Містер-Пітерс збожеволів. Як так — не треба касети?.. Тим часом Рома виконував розпорядження. Він соромливо відсунув убік решту смаженого м’яса, яке вони з Містером-Пітерсом вчора вминали, банку з-під молока… залишалося тільки сире м’ясо та порізана на шматки картопля. Це він і взяв.

— Клади на стіл. Пускай генератор, — командував Містер-Пітерс. — Проте, ні, генератор пущу я сам.

М’ясо й картопля лежали на мармуровому столі. Містер-Пітерс зайшов убік, критично подивився на продукти. Примружив око, одійшов, подивився з другого боку. Потім повернувся до генератора й уважно скерував рефлектор-анод у лампі на продукти.

— А яка ж лампа чудна!.. — почув він здивований голос Раї.

Не відповідаючи, у гордому мовчанні, Містер-Пітерс пустив генератор.

І відразу ж голос Раї пролунав ще здивованіше:

— Містер-Пітерс, чого це лампа сяє фіалковим світлом?

Олесь не запитував нічого. Він, широко розкривши очі, дивився то на генератор, то на Містера-Пітерса. А цей ходив навколо генератора з переможним виглядом і командував:

— Давай експозицію, Ромо. Нема чого баритися, працювати час…

Шипіння генератора дедалі гучнішало.

— Ой! — скрикнула Рая, побачивши фіалкові іскри, що зривалися з мідної дуги. Але відразу ж вона і інші забули про іскри, про колір сяйва генераторної лампи. Серед тиші виразно було чути шкварчання м’яса. Так, шматок червоного м’яса, що лежав на мармуровому столі, підсмажувався сам собою, мов на плитці. М’ясо шипіло, пускало пузирі, шкварчало, від нього йшов смачний запах — такий смачний, що у всіх присутніх помітно почали рухатися щелепи.

Містер-Пітерс і собі проковтнув слину.

— Диви, диви! — вигукнула Рая.

Нарізана картопля, що лежала поруч із м’ясом, так само почала шкварчати й підсмажуватися. Вона помітно перефарбувалася просто на очах, роблячись з білої — темно-жовтою, золотавою.

— Та що це все означає, нарешті? — зробив крок уперед Олесь. — Якась дивна кухня, а не лабораторія… Чи стіл перетворився на плитку?

Містер-Пітерс мовчав, склавши руки на грудях, як переможець-Наполеон. Зате відповіла Рая:

— Ні, не так. Мармур холодний. Дивися, м’ясо й картопля підсмажуються мов зсередини…

І справді, стіл залишався холодним. Лише там, де до нього доторкалося м’ясо чи картопля, — мармур трохи нагрівався. Виходило, що таємниче джерело тепла гніздилося десь всередині шматка м’яса, всередині кожного шматочка картоплі… Це було щось зовсім неймовірне, — принаймні, з першого погляду. Навіть Рома мовчав, здивовано поглядаючи на стіл: такого видовища не доводилося досі бачити навіть досвідченому бувалому харчовикові…

Проте, продукти підсмажувалися — хоча б і всупереч здоровому розумові. Вони шкварчали, вони шипіли, вони випускали з себе найприємніші пахощі. Містер-Пітерс не витримав:

— Ромо, ти там як знаєш, а я люблю не дуже підсмажене м’ясо. З мене досить, воно має надто смачний вигляд.

Швидким рухом він відсунув убік м’ясо й картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Не звертаючи уваги на здивовання товаришів, Містер— Пітерс поклав їжу на тарілки, розділивши все на дві рівні частини. Одну частину він присунув до себе, другу подав Ромі:

— Їж, браток, прошу, пліз. Ти чесно вчора заслужив цю свою порцію. А ці…

Він зробив паузу — значущу паузу — і поглянув на Раю та Олеся. Але скільки в тому погляді було презирства!.. Навіть невідомо, звідки воно набралося в Містера-Пітерса, що по паузі додав:

— А ці гуляки, що тільки й знають по садах шалатись та на човнах кататися, хай подивляться на нас, як ми їстимемо. Ось!

Великий соковитий шматок м’яса, відрізаний при останніх словах, полетів у рот Містера-Пітерса. Рома безпорадно поглядав то на Містера-Пітерса, то на Раю. Він мучився. Він так само хотів їсти. Але — їсти без Раї, не запропонувавши й їй?.. Це було над його сили.

Рая сама знайшла пристойний вихід. Вона повернула голову до Олеся і, ніби не помічаючи їжі, ніби не бачучи її, не чуючи смаковитого плямкання, яке лунало з того боку, де уминав свою пайку Містер-Пітерс, спитала байдужим голосом:

— Цікаво б мені було знати, що то за дивне таке явище? Шкода, що нема в кого запитати, шкода… ти не знаєш, а оці двоє… (за цим вона так поглянула на Містера-Пітерса й Рому, що в них спинилися шматки в горлі) —… а оці двоє так зайняті ненажерством, що в них і питати не варт.

Мовчання. Не чути навіть плямкання. Рома жалібно дивиться на Містера-Пітерса. Цей поглядає на Раю, обережно дожовуючи те, що залишилося в роті. А Рая… Рая стояла, гордо підвівши голову, дивлячись у вікно й ледве чутно притупуючи лівим закаблуком. Олесь навіть рот розкрив, дивлючися на Раю. Нарешті, Містер-Пітерс розсміявся:

— Раєчка, та хіба ж я… та хіба ж ви… та я ж радий все розповісти вам, тільки вам, слово честі, все це ні до чого.

— Себто, як так ні до чого? — грізно повернулася до нього Рая.

Очі її вже палали гнівом.

— Не те, щоб ні до чого, а просто…

Він заплутався й махнув безнадійно рукою. Рома стиха промовив:

— Кинь, Містер-Пітерс, кажи все…

— Та й сам уже бачу. Ну, гаразд, вері-вел, — і Містер-Пітерс востаннє проковтнув шматочок м’яса. —