Елері Квін - Божий світильник

Сільвестр Мейх'ю помер, і байдуже — від небесних сил чи від людських рук. Одначе Еліс Мейх'ю — жива.

— Отже? — глузливо запитав Райнак.

— Отже, — вів далі Торн, — це надзвичайно дивно, що її батько помер саме тоді, коли чекав на дочку. Це підозріло.

Мовчанка затяглася. Кейт, зіпершись ліктями на коліна, втупив погляд у вогонь; розпатланий чуб спадав йому на очі.

Райнак жадібно ковтнув бренді, поставив склянку й, тяжко зітхнувши, промовив:

— Життя надто коротке, джентльмени, щоб витрачати його на марні суперечки. Перейдімо без зайвих слів до головного. Нікові Кейту я довіряю, і ми можемо вільно говорити при ньому.

Хлопець не поворухнувся.

— Містере Квін, ви не зовсім у курсі справи. Я не помиляюся? — запитав товстун, ввічливо всміхаючись.

Еллері теж не поворухнувся.

— А звідки ви це знаєте? — запитав він нарешті.

— Все дуже просто, — знов усміхнувся Райнак. — Відтоді, як поховали Сільвестра, Торн із Чорного дому не виходив. За час свого добровільного ув'язнення він також не одержував і не відсилав ніякої пошти. А сьогодні вранці, на пристані, Торн ненадовго залишив мене, щоб комусь зателефонувати. Невдовзі з'явилися ви. Відтоді Торн відходив тільки на хвилину-дві, а тому не міг розповісти вам багато, якщо взагалі щось розповів. Дозвольте мені, містере Квін, поздоровити вас з вашою поведінкою сьогодні. Вона була бездоганна. Нічого не знаючи, ви вдавали, нібито вам усе відомо.

Еллері зняв пенсне й почав протирати скельця.

— Ви, бачу, не лише лікар, а й психолог, — зауважив він.

— Це справи не стосується! — різко кинув Торн.

— Та ні, стосується, — басом заперечив товстун. — Вашого приятеля, містера Квіна, точать сумніви, а тому сором тримати вас і далі в темряві. Навіть більше — це негуманно. Мій зведений брат Сільвестр, царство йому небесне, був дуже скупий. Якби він міг забрати своє золото в могилу й був певен, що воно там і залишиться, то, гадаю, так би й зробив.

— Золото? — звів брови Еллері.

— Ви, мабуть, сміятиметесь, містере Квін. Сільвестр мав у своїй вдачі якісь середньовічні риси. Здавалося, він ось-ось надягне чорну оксамитову мантію і заходиться бубоніти латиною заклинання. Так от, не маючи змоги забрати золото в могилу, він зробив те, що було найлегше: сховав його.

— О боже! — вигукнув Еллері. — Скоро ви почнете випускати зі свого капелюха привиди!

— І сховав він те прокляте своє багатство в Чорному домі, — докинув Райнак, усміхаючись.

— А як же міс Еліс Мейх'ю?

— Бідолашна дитина. Вона — жертва обставин. Сільвестр ніколи про неї не згадував, аж поки Еліс написала з Лондона, що помер останній її родич з материного боку. Написала вона нашому приятелеві Торну, що його, у свою чергу, хтось їй порекомендував як адвоката, що заслуговує на довіру. І це, звичайно, правда, він саме такий і є. Бачите, Еліс навіть не знала, що її батько взагалі живий. Добросердий Торн, знайшовши нас, віддав Сільвестрові фотографії Еліс та її листа, в якому дівчина з подробицями описала все своє життя. Так Торн став між нами посередником. До того ж надто недовірливим, чорт забирай!

— Не треба нічого пояснювати! — різко промовив адвокат. — Містер Квін знає…

— Нічого містер Квін не знає, — посміхнувся товстун. — Бо надто вже уважно він слухав мою коротеньку розповідь. Не варто кривити душею, Торне. — Потім він знову повернувся до Еллері. — І Сільвестр, містере Квін, ухопився за думку про свою дочку, як ото потопаючий хапається за соломинку. Я не викажу таємниці, коли заявлю, що мій зведений брат, бувши шизофреником, підозрював власну сім'ю — уявляєте?! — в лихих намірах щодо його багатства.

— Це просто злісний наклеп! — вигукнув Торн.

— Гарно сказано, дуже гарно! Не заперечую, Сільвестр при мені признався Торнові, що давно обернув своє багатство на дзвінку монету, сховав золото в будинку і назве схованку лише Еліс, дочці, яка має стати його спадкоємицею.

— Це я розумію, — кинув Еллері.

— На жаль, старий не дожив до приїзду Еліс. Мене, містере Квін, дивує те, що Торн про нас такої поганої думки.

— Це все ваші вигадки, — почервонівши, заперечив Торн. — Певна річ, в інтересах своєї клієнтки я не міг залишити без нагляду будинок, у якому десь сховано багато золота.

— Ну звісно, — кивнув головою Райнак.

— Якщо дозволите мені висловити свою думку, — неквапно промовив Еллері, — то чи не скидається все це на битву велетня з мишеням? Уже багато років володіння золотом у країні вважається порушенням закону. Навіть якщо ви те золото знайдете, хіба уряд його не конфіскує?

— Так, з юридичного погляду ситуація складна, — погодився адвокат. — Але поки золото не знайдено, про це шкода й розмов. Тому мої зусилля…

— І досить активні, — іронічно докинув Райнак. — Знаєте, містере Квін, ваш приятель ночував у будинку, позамикавши зсередини всі двері й озброївшись абордажною шаблею, одним із трофеїв Сільвестрового діда, який служив колись у військовому флоті. Сміх та й годі!

— Я так не вважаю, — відрубав Торн. — Якщо ви маєте намір грати роль блазня…

— І ще одне, Торне, щодо вашої підозри, — перебив його лікар. — Чоловіче добрий, ви взагалі хоч подумали, кого підозрюєте? Запевняю вас, я віруючий у бога аскет…

— Надто гладкий! — сердито буркнув Торн.

— …і ці гроші для мене, по суті, нічого не важать, — провадив лікар. — Або взяти мою зведену сестру Сару. Літня хвора жінка, що живе у світі марних надій. Вона така сама старомодна, яким був і покійний Сільвестр. Вони, бачте, двійнята. Та й жити їй уже не довго. Лишається моя дорогоцінна Міллі та наш похмурий юний Друг Кейт. Міллі? Безглуздя! Останні двадцять років вона не спроможна про щось думати — добре чи погане — взагалі. Нік? Так, він людина чужа. Тут можна за щось зачепитися. Ви підозрюєте Ніка, Торне? — В лікаревому голосі чулась іронія.

Нік Кейт звівся на ноги, сердито подивився просто в кругле, мов місяць,