Василь Биков - Журавлиний крик

і як йому, командирові, ставитися до нього. Якби було це в мирний час, то з Овсєєва, мабуть, вийшов би непоганий боєць — такий на політзаняттях одержував би самі п’ятірки, краще за багатьох справлявся б з фізпідготовкою, та й щодо інших наук багато кому довелося б позаздрити йому. Але тепер, у лиху годину війни, Овсєєв своєю хитрістю, надмірною здогадливістю та кмітливістю щодо різних ходів-виходів не подобався старшині. Правда, прямих причин для обурення ще не було, а тому не було й твердої впевненості, що почуття це справедливе.

«От добре», — задоволено подумав Карпенко, підходячи до Глечикової позиції. У нічній пітьмі невиразно чорнів високий бугор бруствера, що його вимостив цей боєць, а десь у темній глибині траншеї все шурхала й шурхала з лопатки сира земля.

Карпенко помовчав, задоволений старанням молодого бійця, хотів похвалити його, але стримався. Такі слухняні, як Глечик, у мирний час, якщо мають певні здібності, теж бувають добрими червоноармійцями, дисципліни вони не порушують, за їхні вчинки до начальства не викличуть. Але яким він буде завтра, цей тихий, покірливий Глечик? Мабуть, уткне голову в куток своєї глибокої траншеї і тремтітиме, поки навколо відгримить бій, а мо’, й гірше? Найважче в такому випадку, як старшина знав по собі, це — початок. Пережити його, витримати, а там почне вже гартуватися справжній боєць.

— Ти звідки, Глечик? — спитав Карпенко, стоячи над траншеєю.

— Я? З Білорусії, Бешенковицького району, коли чули, — скромно відповів боєць.

— А як же ти тут опинився, в Росії?

— Утік. Був у Вітебську, у ФЗН учився, а як німцй підступили, утік. У Смоленську пішов до військкомату — прийняли в армію.

— Доброволець, виходить? — удавано здивувався старшина.

— Ба ні. Мій рік почали вже призивати. Якраз того дня у військкомат наказ надіслали — брати двадцять третій рік.

— То скільки ж тобі?

— Ну рахуйте — з двадцять третього року, вже вісімнацять.

— Так, небагато, — задумано мовив Карпенко. — А чому це ти сам копаєш? Де Пшеничний?

— Та хай, я й сам упораюсь, — ухильно відповів з темряви Глечик.

— Пшеничний! — покликав старшина. — Берись допомагай. Бач, на одного хлопця звалив стільки роботи.

Десь поруч, не дуже поспішаючи вилазити з окопчика, вовтузився в чорнобилі Пшеничний, потаємні думки якого було так несподівано перервано. Цього разу він не заперечував, слухняно стрибнув у Глечикову траншею і взяв з його рук лопатку.

А дощ припускав усе більший. Важчала на плечах шинель, чоботи чвакали в набухлій вологою землі. Від залізниці старшину покликав Свист — Карпенко підійшов до нього.

— Приймай роботу. Все, — сказав боєць.

Старшина скочив у траншею, пройшов кілька кроків, в одному місці вона була до пояса — не більше.

— Давай глибше, так не піде.

Вітька Свист мудровано вилаявся, постояв, віддихався і, завзято поплювавши на долоні, знову заходився копати.

6

Мабуть, уже тільки майже опівночі вигнута дугою траншея сяк-так з’єднала п’ять стрілецьких окопчиків. Не скрізь вона була потрібної глибини — на ділянці Пшеничного, якому разом з Глечиком випала ще й Фішерова частина, вона сягала не більш ніж до колін. А про зграбність уже нічого було й казати — вийшла вона крива й кострубата: звісно, нічна робота. Та на це тепер не дуже зважали ні бійці, ні їхній командир.

Усі вони страшенно намокли, і опівночі Свист, першим закінчивши свою роботу, навідавсь у сторожку, затулив якимось ганчір’ям обоє віконець і взявся розпалювати в грубці. Старшині, який прийшов туди слідом, це самоправство не дуже подобалося, проте він не заперечив ні Свисту, ні Овсєєву, коли той невдовзі теж заходився коло того діла. Карпенко розумів, що людям, як-не-як, треба відпочити до ранку, бо завтра на них чекає немало інших турбот, інших, куди важчих справ.

Так поступово в цю покинуту людьми халупу зійшлися всі п’ятеро. У розчиненій грубці весело горіли сухі соснові тріски, а дбайливий Свист усе щось трощив на підлозі своєю незамінною піхотинською лопаткою.

Затишку було тут небагато; дуло з вікон, дим не хотів іти в комин і, розповзаючись під низькою стелею, виїдав людям очі, та все це здавалося їм раєм після тієї негоди, від якої вони сюди сховалися. Головне — тут було сухо, мокрота й холод лишилися за дверима і нагадували про себе тільки невиразним шерхотом вітру та стукотом дощових крапель по даху.

Карпенко приліг на тапчані, витягнувши обліплені гряззю ноги. Тіло відразу зборола солодка знемога, так і кортіло заплющити очі й безтурботно подрімати кілька хвилин. Коло грубки, мов зачаровані, втупилися в миготливий вогонь Овсєєв і Свист, у потемках біля порога, крекчучи й сопучи, перевзувався Пшеничний. Позаду всіх приткнувся Глечик, постать якого розпливалася в напівтемряві.

— Ех, ярина зелена, думаю іноді й дивом дивуюся, як недоладно людина зроблена, — розважливо говорив Вітька Свист, перегортаючи тріскою жар. — Коли є багато, то хочеться ще більше. А коли нема нічого, то якась дрібниця — вже мрія. Нещодавно під Щербаками, коли нас розпластували танки, я тільки й мріяв: скоріше стемніло б. Здавалось, усе віддав би за одну хвилину темряви. А тепер от і німців нема, і танків не чути, то хочеться ще й тепла, і сухого місця. Дивно…

— Відкрив Америку, — буркнув Овсєєв. — Ще Шекспір писав: «Коня, коня! Півцарства за коня!» Розумієш? За коня. Припече, то віддаси.

Він міцно обхопив коліна білими пальцями й сидів так, поглядаючи в грубку, — стомлений, роздратований і невеселий.

— А що це німець сьогодні: запропастився чи заблукав? Не чути щось, — накручуючи обмотку, обережно зауважив Пшеничний.

Свист люто глянув на нього.

— Ага, чекай, заблукає він тобі. Настане ранок — почуєш. — Він ще поворушив тріскою у грубці й раптом вигукнув: