Василь Биков - Круглянський міст

— Різна доброта буває. Буває — гірша, ніж зло, — сказав Бритвін, спокійно ідучи за Маслаковим. Ваги каністри він немовби не відчував, тримався рівно, і Стьопка дивувався його винахідливості: здавалося, ноша тепер нічого й не важила.

Маслаков на репліку не відповів — його вже захопило й повнило щось своє.

— Ото було, хай його чорти. Нас-то двоє вискочило, а комбрига взяли. Взяли й повели, а ми лежали, мов йолопи в бульбі, і не знали, що й думати. На Палік тоді йшли. Відаєте Палік? Озеро за Лєпелем, дехто з нашого загону базувався там. Дві доби лазили по болотах, вимокли у воді та росі, сухої нитки на тілі не лишилося. Знову ж — і харч скінчився. Треба було запастися краще, та в тих, що залишалися, також не густо було з поживком. Гадали, якось перехопимо.

— А що, багато вас було? — запитав Бритвін.

— У тому ж і справа, що мало. Троє всього.

— Ну, для трьох — не проблема. В кожній хаті…

— Ага, це здається так, у кожній хаті… Сунулися в одне село — собаки такий гвалт підняли, що довелося в ліс повертати. В другому поліцаї весілля гуляють, якогось бобика женять: понаїхало, на вулицях повно підвід, п’янка — дим коромислом. Думали, потерпимо, залишалося верст із тридцять, та якби ж не заблукали. Заблукали, однак, у болотах, занервували, посварилися. А тут комарня жере нещадно, а навколо чи то вільшаник, чи то драгва, очерет, і сили вже без жраиня до кінця доходять.

Отож, значить, було нас троє: я, комбриг Преображенський і лейтенант один, також із кадрових: од самої границі все комбрига оберігав — ну, нібито за ад’ютанта, хоч сам такий же рядовий у загоні, як і комбриг цей. Не диво: комбриг у своїй танковій бригаді командир, а прибився до загінчика з п’ятьма вцілілими танкістами — чужий чоловік. Загінчик з місцевих, хоч були й червоноармійці, окруженці, командир Барсук, Еге, той самий, що в Цішковський загін передали під час рейду. До війни був головою сільради. Не гляди, що у військовій справі нічичирк, зате всі села йому знайомі, а в селах прірва мужиків — свої. А що комбриг без війська? Всього й ціни, що пістолет у кишені та граната на ремені.

Правда, Преображенський і не став фанаберитися, бити на амбіцію, як дехто. Барсук прийняв, запитав, яку комбриг посаду хоче. А яка посада в загоні, де сорок чоловік? Два взводи, взводні поставлені. Начштабу, комісар вже також є. Преображенський спокійно: хоч рядовим, аби німців бити. Так і пішов рядовим у наше відділення.

Я був командиром відділення. Пониження, звісно. Бо дійсну служив помкомвзводу, старшим сержантом був…

— Велика шишка! — Бритвін задоволено озирнувся на Данила, шукаючи його уваги. — Я півроку рядовим пробігав.

— Ну так, добре, але не в тім справа. В мене такі вояки зібралися, що не сором на відділенні побути: один секретар райвиконкому, міліціонер з Полоцька, два лейтенанти і цей комбриг Преображенський. Спершу думав — буде комизитись, не слухати. Знову ж — як мені, за віком удвоє молодшому, командувати ним? Згодом з’ясувалося: він ще й академію в Москві скінчив. Та нічого, утряслося. Був тихий, мовчазний. Як усім, так і йому. Сам по черзі й на вахті стояв, і халабуди ставив. І все ж не рівня нам, молодим, — у цьому ми хутко переконалися. Чоловіку вже за п’ятдесят, як не пнеться, як не старається, а видно: сили не ті. І задишка, і ноги важкуваті. Потіє дуже. Правда, ні разу ніде не поскаржився, в ході щосили намагається не відстати. І все ж відстає.

Тоді йому якось дуже кепсько було. Казав (проговорився вже потім, як у лазні лежали) — радикуліт допік. І справді — тягне ногу й морщиться все. Обличчя суворе завжди, грубе і неначе скошене в один бік — вираз такий, наче болить щось. Тоді ми двоє, молодші, і то без ніг зостались, а йому куди вже. Відставати почав. Чагарничок пройшли, тричі спинялися, бо відстане — згубиться й пропаде. Лейтенант уже взяв у нього сумку — більше нічого не дає. «Жодного потурання, каже. Не надо, каже, балувати тіло. Каже, надо його підпорядкувати волі. Як новобранця старшині».

— Правильно. Такий закон армії. А як же? — вставив Бритвін.

— Закон законом, а під вечір уже зовсім кепсько стало. Я і то ледве тягнуся перелісками. А тут ще дощ зарядив. У чагарях мокреча. Почало сутеніти, вибралися на узлісся, і тут — село. Через болітце за картоплищем — хати, дим стелеться над мокрими городами, і так вареною бульбочкою пахне!..

— Знайома картинка, — усміхнувся Бритвін.

— Ну, притулився я до берізки, мовчу. Притупали комбриг з лейтенантом. Лейтенант був дужий, спортивний хлопець, кадровий командир, а вже і він спохмурнів. Комбриг же доплівся і каже: «Падаждітє, рєбята!»

Що ж там чекати? Чоловік, зрозуміло, знесилів, підбився, попереду ніч, мокрота — чого дочекаєшся? А село — он воно, і так вабливо дражниться димками, теплом, затишком. Корівка, пам’ятаю, замукала — мабуть, господиня доїти пішла. Дивлюся на лейтенанта, той на комбрига, а комбриг і каже: «Пажалуй, ріскньом!».

Ну, звісно, спершу треба розвідати — а раптом німці. Пішов лейтенант, недовго побув. Бачу: іде бадьоро так і веде двох дядьків. Один підстаркуватий, зарослий сивизною, але ще в силі, такий дід-лісовик, другий — молодший, в чумарці. Привіталися стримано так, але доброзичливо, сердечно, повели всіх у село. Кажуть, нікого нема, всі свої. Почастуємо, та в теплі й посушитеся. Відчуваємо: не зовсім це добре, а йдемо — дуже ж набридло вже на пустий живіт по мокречі. Може, нічого й не трапиться.

— Ось тут ви і прогавили, — здогадався Бритвін і повернувся до Данила. — Давай поміняємось, а то…

Поставили каністру, Бритвін зайшов з другого боку. Маслаков терпеливо зачекав, поки вони мінялися біля каністри.

— У тому й справа, що там нічого не трапилося. Люди славні виявилися, дід — бувалий