Микола Миколайович Міклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

26 вересня

Весь ранок писав листи в Європу і збирався. Треба було впорядкувати речі: частину я залишаю на Гвінеї, а другу висилаю назад з корветом в Японію.

Вирушаючи до Нової Гвінеї не для короткочасної мандрівки, а для тривалого, протягом кількох літ життя, я вже давно прийшов до висновку, що мені слід бути незалежним від європейської їжі. Я знав, що плантації папуасів не бідні, є там і свині; полювання могло дати мені завжди засоби прохарчуватися. Внаслідок цього й після багатьох місяців життя на судні в морі, де консерви завжди мають велике значення і вже досить-таки набридли мені, я зовсім байдуже поставився до того, щоб забезпечити себе провізією в останньому порту. Я взяв дещо, але так мало, що Павло Миколайович Назимов дуже здивувався й вельми ласкаво запропонував приділити мені багато своєї провізії, яку я вдячно взяв і яка могла мені придатися на випадок хвороби. Він лишив мені також найменшу з шлюпок корвета, а саме «четвірку», з якою на гірший випадок може впоратись і одна людина. Мені було дуже вигідно мати шлюпку, бо, плаваючи на ній, я міг обізнатися з іншими береговими селищами, а на той випадок, коли мені зовсім не поталанило б здобути довір'я тубільців, вона давала б мені змогу переселитися в іншу, гостиннішу місцевість. Кінчивши розбирати речі на корветі, я після сніданку почав перевозитися. Моє невелике приміщення незабаром так захарастили речі, що багато ящиків довелося поставити під домом, аби тільки зберегти від дощу, сонця й крадіжки.

Тим часом ще зранку лейтенант Чириков заходився лаштувати міни, розмістивши їх півколом для оборони під час нападу дикунів з боку лісу, а чоловік з тридцять матросів розчищали місце коло хатини, так що утворився майданчик на сімдесят метрів завдовжки й сімдесят метрів завширшки, оточений з одного боку морем, а з трьох — густим лісом. Павло Миколайович Назимов був також якийсь час коло хатини й допомагав мені своїми порадами. Я показав, між іншим, командирові та офіцерам місце, де я зарию на випадок потреби (серйозної хвороби, небезпеки від тубільців тощо) мої щоденники, замітки та інший матеріал. Місце це було під великим деревом недалеко хатини; щоб легко було знайти його, на відповідному боці стовбура знято кору на один фут квадратом і вирізано стрілу, скеровану додолу.

Близько третьої години порт Константин — ім'я, дане невеликій бухті, біля якої стояла моя хатина, — являв собою жваве видовище. Перевозили останні дрова на корвет у маленькому паровому баркасі, сновигали туди й сюди шлюпки та вельботи, «шестірка» перевозила мої речі, кілька разів вирушаючи до корвета й повертаючись назад до берега. Коло моєї оселі також кипіла робота: добудовували хатину, копали ями для мін, вирубували кущі, робили зручніший узвіз від майданчика, де стояла моя хатина, до піщаного берега моря біля гирла струмка тощо.

27 вересня

О другій годині ранку я привіз останні речі. Бой, попрацювавши цілісінький день над покрівлею, спав непробудним сном. Хатина була до того захаращена речами, що ледве знайшлося досить місця, щоб лягти. Незважаючи на сильну втому, я не міг заснути: мурахи та комарі не давали спокою. Проте сама вже змога заплющити очі, хоч і не спати, дала мені велике полегшення. Близько четвертої години ранку я повернувся на корвет, щоб написати потрібні листи, не знаходячи ні можливості, ні місця зробити це в моєму новому приміщенні. Подякувавши за всі безкорисливі зроблені мені послуги та попрощавшись з усіма, я зійшов у свою шлюпку й остаточно переїхав на берег. Коли якір корвета показався з води, я наказав Улсону спустити прапора, що маяв над деревом коло самого мису, але, помітивши, що прапор не спускається, я підійшов до Улсона глянути в чому річ і, на подив та обурення, побачив, що в мого слуги, який звичайно так вихвалявся своєю хоробрістю, тремтять руки, очі повнісінькі сліз, і сам він тихо схлипує. Взявши досадливо з його тремтячих рук флаглінь, я сказав, що, поки корвет ще не відплив, він може не зволікаючи повернутись туди на шлюпці, бо далі буде вже пізно. Корвет тим часом виходив з порту Константина, і я сам віддав салют судну, яке відпливало в море. Перше, що спало мені на думку, було таке: тубільці, користуючись відходом величезного димучого страховиська, можуть кожної хвилини наскочити на мою оселю, сплюндрувати хатину та безладно розкидані речі, й що відтепер я покинутий тільки на самого себе, і все дальше залежатиме від моєї енергії, волі та праці. Справді, тільки-но корвет зник за обрієм, як на сусідньому мисі з'явилась юрба папуасів. Вони стрибали й бігали, описуючи кола, їх рухи були схожі на якийсь танок, принаймні всі вони робили той самий рух. Раптом вони спинились і почали дивитись у мій бік: мабуть, помітили російський прапор, що маяв біля моєї хатини. Вони збіглись докупи, поговорили, потім знову повернулися в мій бік, закричали щось і зникли.

Треба було одразу ж заходитися розбирати речі, безладно розкидані в хатині й курені; але від утоми і хвилювань, після двох безсонних ночей я був у вельми гіркому стані: голова йшла обертом, ноги підгиналися, руки погано слухались.

Незабаром прийшов Туй розвідати, чи залишився я, чи ні, але вже не з колишньою доброзичливістю він поглядав на мене; підозріло дивився на мою хатину, хотів увійти в неї, та я жестом і словом «табу»[14] спинив його. Не знаю, що на нього вплинуло — жест чи слово, але він повернувся на своє місце. Туй на мигах питав, чи повернеться корвет, на що я відповів ствердно. Бажаючи позбутись гостя, який заважав мені розбирати речі, я просив його (я знав уже десятків зо два слів) принести кокосових горіхів, подарувавши йому при цьому шматок червоної ганчірки.

Він справді зараз же пішов, але