Володимир Колін - Таємниця підземної галереї

струнка, чорні коси, спущені на груди, обрамляли її лице, так що воно було наче намальоване і вставлене в раму.

— За що ти мені дякуєш? — здивувався Павло. І додав збентежено: — Вибач мені. Я не знав… тоді…

Він замовк, а Султана швидко проказала:

— Як за що?.. Відтоді батько вже не б’є мене.

Вони поволі йшли уздовж якогось паркана, заліпленого безліччю папірців. Одні з них давали вказівки про те, як треба поводитись під час повітряного нальоту, інші закликали остерігатися ворожих шпигунів. А навколо стояла чарівна місячна ніч, нестримно лунала мелодія вальса. Павла і Султану не цікзвили ні повідомлення, ні накази.

— Наше вам шануваннячко, — почули вони зненацька голос Агопа.

Бродяга вклонився, глузливо поцілував Свій вказівний палець, наче клоун у цирку.

— Який тебе чорт тут косить? Ніде без тебе не обійдеться, — засміявся Павло.

— Нині тут, завтра у Фокшанах, — відповів двозначно Агоп. І глянув на Султану: — А як це тобі дядько Чунту дозволив проходжатися по вулицях?

Павло нахмурився.

— Йди собі своєю дорогою, Агоп…

— Кінську шлею маршалові на шию, — сказав юнак зневажливо і відійшов. А потім обернувся і знову вклонився, як на сцені: — Наше вам шануваннячко! До побачення!

І поторохтів далі дерев’яними підошвами, насвистуючи мотив модної пісеньки.

Шарманка змовкла.

— Ти знаєш його? — спитав Павло.

— Та хто ж його не знає! — відказала Султана, знизуючи плечима.

Справді, його знали всі, і Агоп теж знав усіх. А що відомо Павлові про цього бродягу, окрім того, що він улітку ночує в кам’яному саркофазі біля “Башти м’ясників”, древньої руїни в Констанці, розкопаної якимсь вченим-археологом? Зовсім нічого.

“При нагоді треба розвідати щось про нього!” — вирішив юнак, глянувши на Султану,

— Мені вже пора додому, — скоро сказала дівчина. — Завітай коли-небудь до нас.

— Куди? В корчму?.. — здивовано запитав Павло, згадавши сутичку з Чунту.

— Ти ще не знаєш мого тата, — посміхнулась вона. — Та й я до останнього часу погано знала його… Заходь, їй-богу! Він сам тебе запрошує…

— Гаразд, я зайду, — відразу пообіцяв юнак. І відчув неймовірну радість.

Але той факт, що йому випадає нагода ще раз розпитати Чунту про Грігоре, не давав особливих підстав для втіхи.

Павло попрощався з Султаною і знову попростував уперед, без ніякої мети. До Януліса вирішив не заходити. Не хотілося відвідувати бар, де завжди було повно гітлерівців. Сподівався щось випитати в Чунту. З тим же невиразним почуттям радості попрямував на скелястий берег.

На морі місяць проклав тремтливу срібну стежку. Все, що виднілося згори, — каміння, пісок і навіть білий мур, — наче купалося у вогняній купелі. Павлові здавалося, що війна — це страшний сон, від якого він щойно звільнився. Невже десь там, далеко, небо справді стрясається од вибухів і маси людей в солдатській уніформі, освітлені синюватим промінням того ж таки місяця, піднімаються колонами і йдуть у наступ?

Та війна — це не сон. Обманливими були спокій і ота тиша на березі моря. Десь недалеко почувся пронизливий свист. Скільки сягало око — на тротуарах ані душі, але вулиця кінчилася, і не можна було сказати, що робиться за рогом, освітленим місяцем.

Раптом на вікні одного будинку Павло побачив білий папірець. Відразу збагнув, що це утечісти[7] розклеїли по місту “метелики”. Поліція вже помітила їх, — чулося гупання черевиків і голосний свист. Усе ближче й ближче. Ще не вистачало, щоб поліцаї затримали його в цьому кварталі, заліпленому “метеликами”. Він тепер виразно побачив їх на шибках, на стовпах та парканах. Гамір уже був поруч, ще трошки — і з-за рогу покажуться шпиги.

Павло хотів спуститися в зарослий бур’яном яр, де валявся різний мотлох, діряві тазики, побиті чашки, куски цегли й черепиці, але зразу відкинув цю думку. Поліцаї могли побачити його там: при місяці видно, як } день. Тоді він звернув увагу на білу віллу, яка височіла на березі, наче стародавня мавританська фортеця. Біля пляжу під нею зяяла темна діра — єдине місце, де можна сховатися.

Каменем скотився в бур’ян. Спускаючись схилом, згадав давні, ще з часів турецького панування легенди про цю білу віллу.

Старовинна будівля з зубчастою вежею та загратованими вікнами, з широкими терасами, вся біла, наче з мармуру, була досить дивною на цій високій скелі і через те викликала в уяві різні історії.

Слід багатьох викрадених дівчат губився біля порога мавританського будинку. Марно шукали своїх дочок батьки, даремно проникали вони навіть між високі, помальовані зеленою та синьою фарбою стіни, на яких чорними гадюками звивалися рядки святих віршів з кора-на. У білому домі дівчата зникали, мов дим, а старий паша тільки знизував плечима.

На березі під віллою чорніла темна діра, наче отвір аж у погреби будинку. Сюди виносили вночі викрадених дівчат. Вірні слуги паші брали їх на човни і одправляли в море на каїки, які везли красунь до Стамбула, Пірси і Мальти. Там їх продавали чи постачали євнухам з великих гаремів правовірних. І тоді вже до самої смерті вони не бачили батьків. Деякі гинули тут-таки, в білій віллі. їхні тіні ще й тепер сновигали по кімнатах і терасах, оплакуючи молодість, мстили кожному чоловікові, який міг бути турком. Відпускали лише тих, хто вмів хреститися. Всіх інших зводили з світу. Брали в шалений танець і вели до того місця, де їх колись було замучено. Голосили, аж волосся дибилося.

Таке сталося й з Каліманом. Він хоч і народився сповна розуму, але, потрапивши до вілли, збожеволів і цілісінькі дні ходив понад берегом, без упину співаючи.

Замордовані дівчата Не дають нам досі спати…

Усі в Констанці знали, що Каліман однієї ночі пробрався