Володимир Набоков - Лоліта

це не до потреби), коли я плекав думку порозважатись iз його сестрою (вкрай сяйливою нiмфеткою, з великим чорним бантом) i потiм застрелитись. Тепер же я питав себе, чи варта була Валечка (як її називав полковник) того, щоб застрелити її, задушити або втопити. Вона мала вельми чулi руки та ноги, i я вирiшив обмежитись тим, що завдам їй страшенного болю, як тiльки ми усамiтнимося.

Та цьому не судилося бути. Валечка — яка вже на той час проливала потоки слiз, забарвленi розмальованою райдугою її косметики — взялася всяк-так набивати речами скриню, двi валiзи, порепану картонку, — i жадання взути гiрськi чоботи й з розгону штурхнути її в круп було, ясна рiч, нездiйсненним, допоки клятий полковник порпався поблизу. Не те, що вiн поводився нахабно, чи якось подiбно до цього: навпаки, вiн виявляв (якби на боковiй сценi того еатру, до якого мене залучили) делiкатну старосвiтську чемнiсть, при чому супроводжував усякий свiй порух неправильно вимовленими вибаченнями (же деманд пардон... еске же пуi...) з великим тактом вiдвертався, поки Валечка здирала свої рожевi штанцi з мотузки над ванною; але мерзотник перебував, здавалось, повсюди, пристосовуючи громадь свою до анатомiї квартири, читаючи мою газету в моєму ж крiслi, розв'язуючи вузли на мотузцi, закручуючи собi цигарку, рахуючи чайнi ложечки, вiдвiдуючи уборну, допомагаючи своїй дiвцi загорнути електричну сушарку для волосся (подарунок її батька) й виносячи на подвiр'я всякий мотлох. Я сидiв, склавши руки, одне стегно на пiдвiконнi, гинучи з нудоти й ненавистi. Нарештi вони обидва вийшли з квартири, яка дрижала, — вiбрацiя дверей, як я їх захлопнув, довге мала вiдлуння в кожному моєму нервi, що було слабою замiною того заслуженого ляпасу навiдмах по вилицi, якого б вона отримала на екранi за всiма правилами теперiшнiх кiнофiльмiв. Граючи незграбно свою роль, я попростував у ванну, аби перевiрити, чи не взяли вони мого одеколону; нi, не взяли; та я помiтив iз корчем злобної огиди, що колишнiй радник царя, добряче спорожнивши мiхур, не спустив воду. Ця врочиста калюжа зайшлої урiни з розлiзлим у нiй змоклим темно-жовтим недопалком побачилась менi найвищою образою, i я шалено крутнувся, шукаючи зброї. Насправдi ж, вочевидь, не iнакше, як росiйська мiщанська ввiчливiсть (з домiшкою мабуть чогось азiйського) подвигла доброго полковника (Максимовича! — його прiзвище раптом прикотило знов до мене), вельми пихату людину, як усi росiяни, на те, щоб спровадити iнтимну нужду з пристойним беззвуччям, не пiдкресливши малу площу чужої квартири виверганням гучноголосого водоспаду поверх власного приглушеного струмочка. Та це не спало менi на думку в ту хвилину, коли ревучи вiд лютi я нишпорив по кухнi в пошуках будь-чого поважнiшого вiд мiтли. Раптом, кинувши це, я ринувся з дому з героїчним намiром напасти на нього, покладаючись на самi кулаки. Однак, всупереч моїй природнiй силi, я зовсiм не боксер, мiж тим як низькорослий, але широкоплечий Максимович скидався на злитого з чавуну. Порожнеча вулицi, де вiд'їзд моєї дружини не був нiчим вiдзначений, окрiм стразового ґудзика, що палав у багнюцi (загубленого пiсля того, як вона берегла його три нiкому непотрiбних роки в зламанiй скриньцi), ймовiрно врятувала мене вiд роз'юшеного носа. Та байдуже: з часом помста за мене приспiла. Один з Пасадени сказав менi якось, що мiсiс Максимович, роджена Зборовська, сконала в пологах 1945 року. Вона з чоловiком потрапила якимсь чином з Францiї до Калiфорнiї; там, протягом цiлого року, за достойний оклад, вони слугували об'єктами дослiдження, що його провадив вiдомий американський етнолог. Дослiд мав на метi встановити людськi (iндивiдуальнi та расовi) реакцiї на живлення лише бананами та фiнiками при сталому перебуваннi навкорячки. Мiй оповiдувач, за фахом лiкар, присягався менi, що бачив на власнi очi обох — огрядну Валечку та її полковника, на той час посивiлого й також сильно згрубiлого, як вони старанно плазували по полiрованiй пiдлозi уздовж ряду ясно освiтлених примiщень (в одному були фрукти, в iншому вода, в третьому пiдстилки, i т.д.) у товариствi декiлькох iнших найнятих чотириногих, набраних серед терплячих i беззахисних верств. Я тодi-таки спробував вiдшукати в антропологiчному часопису результати цих дослiджень, та напевно вони ще не були оприлюдненi. Звiсно, цим науковим плодам потрiбен час для кiнцевого дозрiвання. Маю надiю, що звiт буде iлюстрований добрими фотографiями, коли вiн з'явиться, проте не надто ймовiрно, щоб тюремнi бiблiо еки одержували подiбнi працi. Та, якою я змушений нинi користуватись, є винятковим прикладом кепського еклектизму, який керує вибором книжок у закладах, подiбних цьому. Тут є Бiблiя, авжеж, i є Дiккенс (давнє багатотомне Дiлiнгамове видання, Новий Йорк, MD CCCL XXXVII); є й "Дитяча енциклопедiя" (у якiй трапляються доволi гарненькi фотографiї сонце-волосих герль-скаутiв у трусиках), є й детективний роман Ага и Крiстi "Оголошено вбивство"; але поза тим є такi дрiбнички як "Бурлака в Iталiї" Переї Ельфiнстона, автора "Знову Венецiя", Бостон, 1868, й порiвняно недавнiй (1946) Who's who in the Limelight — перелiк акторiв, режисерiв, драматургiв i знiмки статичних сцен.

Проглядаючи вчора останню зi згаданих книг, я був нагороджений однiєю з тих блискавичних збiгiв, що їх логiк не терпить, а поет обожнює. Переписую найбiльшу частину сторiнки: Пiм, Роланд. Народився у Лундi, Масачусетс, 1922. Отримав освiту в Ельсиндорському еатрi, Дербi, Новий Йорк. Дебютував у "Сонцi, що провалилось". Серед багатьох iнших п'єс, у яких вiн грав, були: "В Сусiдньому Кварталi", "Дiвчина в зеленому", "Перетасованi Чоловiки", "Дивний Гриб", "На волосинцi", "Джон Ловлi", "Я марив Тобою".

Куїльтi, Клер. Американський драматург. Народився в Ошан, Нью Джерсi, 1911. Закiнчив Колумбiйський Унiверситет. Почав працювати в комерцiї, та потiм звернувся до написання п'єс. Автор "Маленької нiмфи", "Панi, яка любила блискавку" (у спiвпрацi з Вiвiан Дамор-Блок), "Темних Рокiв", "Дивного Гриба", "Любовi Батька" та iнших. Гiднi уваги його численнi п'єси для дiтей. "Маленька Нiмфа" (1940) витримала турне в 14.000 миль i давалась 280 разiв на провiнцiї в одну зиму, перш нiж дiстатись Нового Йорка.

Улюбленi розваги: напiвгонковi авто, фотографування, домашнi звiрята.

Квайн, Долорес. Народилась 1882-го року, в Дейтонi, Огайо. Вивчала сценiчну майстернiсть в Американськiй Академiї. Дебютувала в Отавi, 1900-го року. Дебют у Новому Йорку вiдбувся 1904-го року в "Не Розмовляй зi Стороннiми". З тих пiр загубилась в таких-ото п'єсах...

Якою безпомiчною мукою краюсь на самий знак iменi мого любого кохання, навiть тут, на прiзвище якоїсь бридкої старої комедiантки! Адже й вона мабуть стала б акторкою! Народилась 1935-го року, виступала (до речi бачу,