Нагин Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Але чому в статтях ви так мало уваги приділяли головним соціальним проблемам?

Я розсміявся.

— Почав свою кар’єру з Аль-Азхара, тому немає нічого дивного в тому, що я все робив, як маазун[3], котрому відвели роль примирника Сходу із Заходом!

— А чи не здається вам дивним те, що ви виступали і проти братів-мусульман, і проти комуністів — їх-бо партії протилежні?

— Був час вагань. А потім почалась революція.

— Й тоді ви перестали вагатися?

Я кивнув головою. Однак знав, що мої сумніви, які не могла спростувати ні партія, ні революція, залишилися зі мною, і тому мовчки проказав собі молитву, яку не знає жодна душа на світі.

Ці блискучі, дотепні молодики додали клопоту Маріанні. Та й для Зухри прибавилось роботи, хоча вона не скаржилася. А Талаба Марзук заявив:

— Мені жоден з них не подобається.

— І Хусні Алам? — спитала Маріанна.

— Найнебезпечніший серед них Сархан аль-Бухейрі, — вів своє Талаба-бек. — Він використовує революцію в особистих цілях. Каже нам, що він з родини аль-Бухейрі, про яку ніхто не знає. Кожен, хто народився в провінції аль-Бухейрі, вважається Бухейрі, навіть Зухра може називатися Зухрою аль-Бухейрі.

Ми з Маріанною засміялися: щойно повз нас пробігла Зухра, прекрасна, мов свіжа троянда, — вона поспішала у своїх справах. Вже здаля майнула її блакитна хусточка і сірий костюм, подарований Маріанною.

Я знову взяв ініціативу до рук:

— Мансур Бахі — розумний хлопець. Мені здається, він з тих, хто мовчки робить свою справу. Він же вийшов з революції…

Виходячи з ванної, я побачив у коридорі Зухру й Сархана аль-Бухейрі — вони про щось між собою шепотілися. Угледівши мене, Сархан почав казати надміру голосно, неначе відповідав на запитання дівчини. Я пройшов до своєї кімнати, вдавши, що не помітив їх. Однак насправді мене охопило хвилювання: як уберегти Зухру, коли довкола неї крутиться стільки парубків?

Щойно дівчина принесла мою ранкову каву, я спитав у неї:

— Куди ти ходиш недільними вечорами?

— В кіно, — відповіла вона весело.

— Сама?

— З пані.

— Хай вбереже тебе Аллах, — задоволено промовив я.

— Не хвилюйся за мене, — посміхнулася Зухра, — я вже не маленька.

— Ти ще дівчинка, Зухро.

— Кажу — ні! Коли доведеться, я зможу себе вести по-чоловічому, побачиш.

Я підійшов до неї впритул:

— Зухро, ці молодики не знають міри в своїх бажаннях. Ну, а наскільки вони серйозні…

Я клацнув пальцями, шукаючи відповідного слова, однак вона випередила мене:

— Батько мені про все розповідав.

— Я справді люблю тебе й боюся за тебе.

— Розумію. Я не знаю кращої за тебе людини. Я теж тебе люблю.

А я зроду не чув, щоб ці слова казалися так щиро і ніжно.

Ми були у вітальні вдвох. Маріанна, як завжди, сиділа на дивані під фігурою Діви Марії в глибокій задумі. Небо затягло важкими хмарами, шаліла злива, що почалася ще опівдні. Раз у раз блискало й бив грім.

— Пане Аміре, — озвалася Маріанна, — передчуваю щось негарне…

Я сторожко поглянув на жінку.

— Зухра! — з обуренням у голосі мовила вона й, помовчавши хвилину, докинула: — Сархан аль-Бухейрі!

У мене стисло груди, але я стримався.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я якомога простодушніше.

— Ти добре знаєш що!

— Але дівчина…

— Я ніколи не помиляюся!

— Вона чесна й щира дівчина, рідненька Маріанно.

— Мене це не обходить, але я не люблю, коли за моєю спиною хтось робить свої справи. Зухра або повинна залишитися невинною дівчиною, або слухатися тебе. Я добре розумію, чого ти домагаєшся, стара вороно…

Мені наснилася демонстрація на майдані Аль-Азхар, яку колись розігнали були англійці. Я прокинувся, а в вухах не стихали крики та постріли. Однак це виявилося зовсім інакше — гомін наших мешканців за моїми дверима. Я накинув халат і, стурбований, вийшов. У вітальні зібралися всі, хто, як і я, хотіли дізнатися, що сталося.

Розлютований Сархан аль-Бухейрі пов’язував краватку на білій сорочці, сполотніла від гніву Зухра, важко дихаючи, обсмикувала складки своєї сукні. В цей час Хусні Алам у халаті відчиняв двері, тягнучи за собою якусь жінку, що репетувала й лаялася, навіть спромоглася плюнути в обличчя Сархана аль-Бухейрі, перш ніж Хусні витурив її за двері.

— Який жах! — вигукнула господиня. — Це що ж твориться в моєму домі?! Ні! Ні! Ні!

Вітальня спорожніла. Ми залишилися втрьох — я, Маріанна і Талаба Марзук.

— Що тут трапилося? — Я прийшов остаточно до тями.

— Я бачив не більше, ніж ти, — відповів Талаба Марзук.

Маріанна подалася до Сархана з’ясувати подробиці.

— Наш друг аль-Бухейрі виявився бабієм, — кинув Талаба Марзук.

— Чому ти так думаєш?

— А ти хіба не бачив оту жінку, що плюнула йому в пику?

— Хто та дивна особа?

— Це жінка — цього досить! — засміявся Талаба-бек. — Жінка, що хоче повернути додому свого чоловіка, — додав він весело.

До вітальні зайшла все ще збуджена Зухра й, не чекаючи запитань, почала розповідати:

— Відчиняю двері панові Сархану, коли гульк — за ним слідком ота: він навіть її не помітив. І що тут почалося — справжнє побоїще…

Маріанна, що повернулася допіру, пояснила:

— Ця дівчина — його наречена чи хто там. Я добре не второпала.

Отож все стало на свої місця, як я й думав.