Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Дитино моя, ти що тут робиш?

— Маріє Федорівно, не нервуйтеся: я приїхала до Женьки. Ми з ним посварилися, але я обіцяю, що все буде добре. Я його знайду, я здогадуюся, де він може бути.

Женька почергувала на переїзді, доки Марія Федорівна збігала на стан і домовилася з водієм, щоб той допоміг дістатися до діда Свирида.

І ось тепер, у салоні старого скрипучого «Москвича», Женька чомусь запанікувала. І що вона йому скаже? Женько, вибач? А за що? За розмову на переїзді?

Із задуми її вивела постать діда Свирида, який, як і тоді, стояв посеред дороги. Машина ще не зупинилася, а Женька вже вистрибнула з неї і кинулась до діда.

— Діду Свириде, ви впізнали? Це я. А де Женька?

Дід однією рукою тримався за гілку дерева, а другою повільно гладив бороду. В очах грали бісики:

— Отакої! Ванька дома, Маньки немає..

— Який Ванька, яка Манька? Діду Свириде, Женька у вас?

— Заспокойся, — дід Свирид поклав дівчині руку на плече. — Не панікуй. Бачу, що ви й справді чоловік і дружина.

— Що? — не зрозуміла Женька і здивовано кліпнула очима.

Дід знову посміхнувся собі у бороду.

— Та нічого. Ходімо, щось покажу.

Вони зайшли до хати, і дід дав Женці клаптик паперу. Вона обережно розгорнула його і швидко прочитала вголос:

«Діду. Вирішив тебе не будити. Я так не можу, жити без Женьки не сила. Нехай вже Київ і цемент. А може, влаштуюся на СТО. Взяв у тебе в загашнику 30 гривень. Треба залити пальне у бак мотоцикла. Повернуся — віддам, все одно тобі їх нікуди витрачати. Євген».

Женька відірвала очі від листа і вражено подивилася на діда.

— Та він же моєї адреси не знає! Куди ж він поїхав?

— Нічого, — посміхнувся той, — язик до Києва доведе. Мудрі люди кажуть, що хто хоче, той знайде спосіб. Ти ж знайшла? Ось і він знайде.

Коли тобі за тридцять і з усіх можливих варіантів у житті ти обрав шлях блогера, мабуть, у голові в тебе — гуляє вітер. Утім, маємо те, що маємо. Я — блогер. Мені за тридцять, звуть мене Сергієм, і я сиджу в Амстердамі. За шість годин моя подорож закінчиться там, де й розпочалася, — у Києві, куди я повернуся найближчим рейсом. А поки що я сиджу у вай-фай-зоні аеропорту «Шипхол», передивляюся записи у блозі й чекаю. Періодично поглядаю на ближнє кафе, де розливають свіжий «Хейнікен». Час довкола мене спливає навдивовижу неритмічно. Люди змінюють одне одного зі стрімкістю привидів — кудись поспішають. А секундна стрілка годинника під стелею чомусь повзе, неначе сонна муха. Мені залишається дописати кілька слів у блог — і все закінчиться. Пальці звично падають на клавіатуру, одначе букви наче втікають від них. «Щоби зрозуміти, хто ти, треба повернутися у минуле», — ця думка свердлить голову, не даючи дописати речення. «Три-и-иньк!» — і скрол мишки повертає мене на початок сторінки блогу, на початок історії.

...Вид із мого вікна на обшарпану стіну сусіднього будинку завжди викликав у мене іронічну посмішку. «Як тебе не любити, Києве мій!» Що ж, у декого немає й такого, — зазвичай заспокоював я себе. Кинув ще раз погляд на стіну, переконався, що за останні п’ять хвилин із нею нічого поганого не сталося, і вирішив попрацювати.

«У вас одне нове повідомлення». Іконка з’явилася, щойно я відкрив бук. Закуривши, механічно тицьнув на неї вказівником. За мить на моніторі відкрилося віконце, яке спершу здалося мені спамом. Я ледве машинально не знищив повідомлення, аж ось букви латиниці таки наповнилися змістом і примусили руку завмерти над клавішею Delete:

«BRATYKU DOPOMOZY. HABANA LIBRE 1410. KSU».

«Ксю». Так завжди підписувалася моя Оксана. Моя люба сестричка. Старша за мене на п’ять років, вона, неначе янгол-охоронець, супроводжувала мене по життю. Це вона давно колись, ще в дитинстві, зав’язувала мені шнурки, а пізніше писала за мене алгебру. Вона забирала мене п’яного зі студентських вечірок і примушувала читати Кортасара[1]. Відтоді як не стало батьків, я був єдиною її родиною, а вона — моєю. І ось тобі маєш — «Братику, допоможи».

Я загасив цигарку, відсунув бук. «А може, це жарт?» — майнуло в голові. Хіба ні? Чого б це Ксю так незрозуміло жартувала? Я дістав мобільника й натиснув на одиничку (гарна штука — швидкісний набір). У слухавці щось кілька разів клацнуло, кілька секунд було тихо, а потім жіночий голос про щось повідомив мені незнайомою мовою — і зв’язок обірвався.

— Дідько, немає зв’язку... — я повернувся до бука, виділив частину Оксаниного повідомлення і скопіював його в «Ґуґл».

Бац — у віконці пішли посилання. Так. HABANA LIBRE. Ого! Готель Tryp Habana Libre. П’ять зірочок. Далі — Гавана, Куба, опис, фото, відгуки.

— Ого, Ксю, куди тебе закинуло!

Оксана, філолог за фахом, мала одну, але полум’яну пристрасть — мови, причому із самого дитинства. Англійська, німецька, румунська, а останнім часом нею цілковито заволоділа іспанська. Півроку тому Оксана гайнула в інший бік світу, в Аргентину — як говорила вона сама: «у мовне середовище, відмінне від Європи», — вивчати якісь там діалекти. Ми передзвонювалися, вона розповідала, що досхочу встигла помандрувати Латинською Америкою, і невдовзі збиралася повертатися. І ось тобі — «Братику, допоможи» і назва готелю бозна-де.

...Коли водяні ящірки не роблять своїх ящіркових справ, вони випливають на мілину та гріються собі на сонечку. Мабуть, колись давно, коли в Україні ще й не