Ростислав Феодосійович Самбук - Автограф для слідчого

class="book">— Я хотів би запитати вас, Віро Петрівно, прізвище Еашого, ну… — пом’якшив удар, — покровителя.

— Ми скоро поберемося, — швидко мовила Гулько, — він уже остаточно вирішив розлучитися, і ми поберемося! — Видно було, що вона щойно вигадала це, проте брехня підводила якесь підгрунтя під її позицію, і вона дивилася на Шульгу вже не сколошкано, хоч плями не зникли з обличчя.

— Хто ж він?

— Іван Гаврилович Байдачний. Працює на фабриці побутового обслуговування. Завідує цехом.

— Яким?

— Вони шиють шапки.

«Ого! — ледь не вирвалося в Шульги. — Невже все так просто?» Але прямо розпитувати не став.

— І все це він подарував вам? — обвів кімнату недбалим жестом.

— Чому все? Ми з дочкою одержуємо аліменти.

— Скільки?

— Сорок карбованців на місяць.

— І на фабриці дев’яносто. Разом сто тридцять, — почав підраховувати Шульга.

— Ми живемо дуже економно.

— Звичайно. Але все це куплено за останні півтора чи два роки. — Шульга підвівся, пройшовся кімнатою. Зупинився напроти серванта, постукав нігтями по кришталевій вазі, яка обізвалася мелодійним дзвоном. — Одна ця ваза коштує приблизно стільки, як уся ваша зарплата разом з аліментами.

— Іван Гаврилович подарував її на день народження.

Шульга кивнув.

— Вірю. Але ж начальник цеху одержує, враховуючи навіть прогресивку, не більше трьохсот карбованців. А в нього ж сім’я…

— Я не рахую чужих грошей.

— Бо це вам вигідно, — не втримався Шульга. — На якій же фабриці працює Іван Григорович?

— Його зараз нема у місті. Вчора поїхав у відпустку.

Шульга відвернувся до вікна, щоб не виказати хвилювання.

— І куди ж він поїхав?

— У Ялту. Хотів раніше зі мною, та жінка не пустила, — зло кинула Віра, не помітивши, що ці слова спростовують її попередню заяву про розлучення Байдачного з дружиною.

— Ви бачилися вчора? — запитав Шульга рівним тоном.

— Ні, вони вилетіли літаком вранці.

— А позавчора?

Віра завагалася на якусь мить, та відповіла твердо:

— Ні.

— І він не дзвонив вам позавчора?

— Вдома у мене телефону нема, а на роботу не має звички дзвонити. Дуже рідко.

— І ви йому не дзвонили?

У вирячкуватих Віриних очах блиснула якась іскорка. А може, це тільки видалося Шульзі, бо знизала плечима й відповіла спокійно:

— Ми не умовлялися.

Майор згадав кілька кабін телефонів-автоматів перед входом до об’єднання й запитав навмання:

— А кому ви дзвонили з автомата?

— Коли?

— Позавчора.

— Подрузі.

— Якій?

Віра опустила очі.

— Дзвонила подрузі, але телефон був зайнятий. Олені Кравчишин, вона офіціанткою в кафе на Руса-нівці.

— Так от не додзвонилися?

— На жаль.

— У вас нема фотографії Байдачного?

— Будь ласка. — Віра дістала з тумбочки альбом, витягнула знімок. — Минулого місяця сфотографувався.

Зі знімка дивився чоловік з кошлатими бровами над вузькими пронизливими очами. Дивився він іронічно, і Шульзі чомусь здалося, що зараз підморгне йому. Заховав фото до папки — сьогодні ж треба показати комірникові станції, хоча навряд чи Іван Гаврилович Байдачний, якщо він причетний до операції з норковими шкурками, припустився б такої помилки: йому самому їхати на станцію — все одно, що підставити голову під сокиру.

— Ми повернемо вам фото, — сказав Вірі. — Ялтинської адреси Байдачного не знаєте?

— Умовились, що писатиму на Головпоштамт.

— Він просив вас повідомити, кому доручено одержати на станції норкові шкурки?

— Не розумію вас! — Вірині щоки знов взялися плямами.

— Усе ви розумієте, Гулько, і я б не радив вам викручуватися.

— Іван ніколи не розмовляв зі мною про справи.

— Але ж йому треба було знати, хто саме поїде на станцію.

— Для чого?

— Не робіть з мене дурника. Ще комусь ви казали про шкурки?

— Далися вам ті шкурки! Для чого вони мені?

Шульга сів до столу, витягнув з папки папери.

— Тоді от що, громадянко Гулько, — мовив Сухо, — даватимете свідчення за формою.

Одразу було видно, що Сергій Борисович Корж — людина акуратна, підтягнута. Добре випрасуваний, без єдиної плямочки костюм наче підкреслював його спортивну статуру. Модні, спереду з кишенями штани щільно облягали його стегна — Сергій Борисович полюбляв, розстебнувши піджак, закладати кінчики пальців у кишені.

Широка, з химерним візерунком краватка вільно спадала на груди, вона дещо контрастувала з сорочкою в товсту смужку, але саме цей контраст подобався Сергію Борисовичу, бо якось підкреслював його, так би мовити, сучасні погляди, в той же час не даючи підстав звинувачувати у вульгарному піжонстві.

Коротше кажучи, Сергій Борисович зовсім не нагадував хрестоматійних постачальників — вічно заклопотаних людей з червоними від недосипання очима, у пом’ятих костюмах і не дуже чистих сорочках, людей, готових будь-якої хвилини летіти в сучасних швидкісних лайнерах кудись за тридев’ять земель чи, влаштувавшись на верхній полиці плацкартного вагона, надолужувати недосипання, поки колеса ритмічно постукують на рейках.

Сергій Борисович полюбляв порядок і акуратність, лаяв підлеглих, коли вони хоч на хвилину запізнювалися на роботу, й завів велику картотеку на товари, яких потребувало об’єднання.

Глуховський, дізнавшись, що начальник відділу створює картотеку, лише іронічно гмикнув — кожній новій людині властиві прагнення до вдосконалень, що ж, нехай побавиться, поки їхній постачальницький млин не затягне і його. Але Корж робив свою справу тихо й непомітно, і скоро сам бог постачання Аркадій Овсійович уже не міг обходитися без його картотеки.

Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.

Стояв,