Михайло Шолохов - Тихий Дін

ступню ноги, чекає, поки Степан почне знову. Той, заплющивши очі, — спітніле обличчя в тіні, — ласкаво веде пісню, то знижуючи голос до шепту, то підносячи до металевого дзвону.

Ти дозволь но, молодице,

Коня в річці напувать...

І знову ґвалтовним гудом гнітить Христоня голоси. Вливаються в пісню голоси і з сусідніх бричок. Поцокують колеса на залізних ходах, чмихають від куряви коні, протяжна і дужа, мов та повінь, тече понад горою пісня. Від висохлої степової мокровини з горілої брунатної куги злітає білокрила чайка. Вона кигикаючи летить в лощовину, повертаючи голову, дивиться смарагдовим оком на валку напнутих білим підвід, на коні, що курчавлять копитамй пишну куряву; на людей в білих просмолених порохом сорочках, що ступають обіч дороги. Чайка падає в лощовину, чорними грудьми вдаряє в підсохлу, прим'яту звірем траву, і не бачить, що діється на дорозі. А дорогою так само гуркотять брички, так само нехотя переступають запрілі під сідлами коні; тільки козаки в сірих сорочках швидко перебігають від своїх бричок до передньої, купчаться круг неї, стогнуть в реготі.

Степан на весь зріст стоїть на бричці, одною рукою держиться за брезентовий верх халабуди, другою коротко змахує, сипить найдрібнішою, загонистою скоромовкою:

Не сідай коло мене,

Не .сідай коло мене,

Люди скажуть, любиш мене,

Любиш мене;

Ходиш до мене,

Любиш мене.

Ходиш до мене,

А я роду не простого...

Десятки грубих голосів підхоплюють з льоту, гукають, стелять на придорожню куряву:

А я роду не простого,

Не простого,—

Злодійського.

Злодійського—

Не простого,

Люблю сина князівського...

Хведот Бодовськів свище: присідаючи, рвуться з посторонок коні; Петро, висовуючись з буди, сміється і махає кашкетом; Степан, виблискуючи сліпучою усмішкою, беш-кетливо поводить плечима; а дорогою горбом суне куряєа; Христоня в непідперезаній довжелезній сорочці, патлатий, мокрий від поту, ходить навприсядки, крутиться маховиком, суплячись та стогнучи, і на сірому шовку куряви залишаються дивоглядні розлаписті сліди босих його ніг.

VI. '

Коло лобастої, з жовтою пісочаною пліхою, могили спинились ночувати.

З заходу насувалася хмара. З чорного її крила точився дощ. Напували коні в ставку. Над греблею горбатились під вітром сумовиті верби. У воді, вкритій з'астоялою пазеленню і лускою— вбогих хвиль, відбиваючись, ламалася блискавка. Вітер скупо кришив дощові краплі, немов милостиню сипав на чорні долоні землі.

Стриножені коні пустили на попас, призначивши вартувати трьох чоловіка. Інші розкладали багаття, вішали казани на дишлі бричок.

Христоня куховарив. Помішуючи ложкою в казані, розказував козакам, що сиділи навколо:

— ...Могила, отже, висока, навзірець цієї. Я й кажу небіжчикові батькові: "А що, отаман не приголубить нас за те, що без усякого, виходить, дозволу почнемо могилу тельбушити?.

— Про що він тут бреше? — спитав, повернувшись від коней, Степан.

— Розказую, як ми з покійним татом, хай царствує старий, скарб шукали.

— Де ж ви його шукали?

— Це, браток, аж за Фетисовою балкою. Та ти знаєш Меркулова могила...

— Ну-ну...—'Степан присів навпочіпки, поклав на долоню головешку. Плямкаючи губами, довго прикурював, качав на долоні жаринку.

— Ну, от. Отож, батько каже: "Розкопаймо, Христане, Меркулову могилу". Від діда він чув, що в ній захований скарб. Алеж бо скарб не всякому до рук дається. Батько обіцяв богові — віддаси, мовляв, скарб— церкву прекрасну поставлю. От ми порішили й поїхали туди. Земля станична — сумнів від отамана міг лише бути. Приїздимо проти ночі. Дочекалися поки смеркне, кобилу, отже, стриножили, а самі з рискалями залізли на чолопок. Почали бузувати прямо з тім'ячка. Викопали яму аршинів зо два, земля — чисто кам'яна, заклякла від давности. Зіпрів я. Тато все молитов шепоче, а в мене, братця, вірите, до того в животі бурчить...

Літньої пори, значить, харч вам відома: кисляк та квас... Схопить живіт, смерть в очах—та й годі! Тато-небіжчик, царство йому небесне, і каже: "Тьху,—каже,—Христане, і поганець ти! Я молитов прочитую, а ти не можеш живіт здержати, дихнути, значить, нічим. Іди, — каже, —злазь з могили ік лихій матері, а то я тобі голову рискалем зрубаю. Через тебе, поганця, скарб може в землю піти!" Я ліг під могилою і мучусь на живіт, аж кольки пішли, а тато-покійник — здоровий був чортяка! — копає сам. І докопався він до кам'яної плити. Кличе мене. Я, значить, підважив ломом, підняв цю плиту... Вірите, братця, ніч місячна була, а під плитою так і блищить...

— Ну, й брешеш ти, Христоню! — не витерпів Петро, всміхаючись і смикаючи вуса.

— Чого брешеш? Йди ти к лихій годині! — Христоня підсмикнув широченні шаровари й оглянув слухачів. — Отож ні, не брешу! Істинний бог — правда!

— До берега лишень прибивайся!

— Так, братця, і блищить. Я — зирк, а це, значить, спалене вугілля. Там його було мір із сорок. Тато й каже: "Лізь, Христане, вигрібай його". Поліз. Кидав, кидав цю страмоту, аж до самісінького світанку вистарчило. Ранком, ото, зирк, а він тутечки.

— Хто? — поцікавився Томілін, що лежав на попоні.

— Та отаман, хто .ж. їде дрожками: "Хто' дозволив, такі-сякі?" Мовчимо. Він нас, значить, забрав — і до станиці. Позаторік до Кам'янської на суд викликали, а батько здогадався— встиг померти. Відписали, що в живих його немає.

Христоня зняв казана з паруючою кашею, пішов до підводи по ложки.

— А що ж батько? Обіцяв церкву збудувати, та так і не збудував? — спитав Степан, дочекавшись, поки Христоня повернувся з ложками.

— Дурний ти, Стьопо, що ж він за вугілля, чи що будував би?

— Коли обіцяв — значить повинен.

— Про вугілля не було ніякої умови, а скарб...—Від реготу здвигнувся вогонь.