Джон Вейн - Зима у горах

Роджер непомітно поринув у дрімоту, в блаженне відчуття комфорту. Скільки тривало це щасливе напівзабуття, він не знав, та коли двері широко розчинились і впустили разом з поривом дощу три незграбні, загорнуті в плащі постаті, він насторожився.

Першою ввійшла жінка: тільки-но з’явившись у дверях, вона дзвінко, з ланкашірським акцептом промовила:

—     Найрозумніше зараз — чогось випити, щоб вигнати сирість із кісток. Тільки це й лишається, щоб не схопити запалення легенів.

—     Цілком слушно, місіс Аркрайт,— відгукнувся чоловік, що ввійшов слідом за нею.— А від утоми випивка помагає ще краще. Добрий вечір, містере Паррі.

—     Добрий вечір, містере Джонс,— стримано відповів хазяїн.

—     Місіс Аркрайт хоче випити трохи віскі,— сказав чоловік,— і, гадаю, нам треба наслідувати її приклад, чи не так, люба?

Третя особа, очевидно, його дружина, кивнула й промовила:

—     Так, Кледвіне, сьогодні як виняток можна.

—     Тоді три віскі, містере Паррі.

Містер Паррі палив віскі. Ланкашірка, місіс Аркрайт, перехилила свою склянку, мов людина, звикла до міцних напоїв, і зразу ж почала голосно розповідати про прикрості, яких вони щойно зазнали.

—     Х’юберт завжди застерігав мене,— трагічним тоном мовила вона, простягаючи склянку містеру Паррі, і той знову мовчки наповнив її.— Це коли він ще був живий, мій Х’юберт. Якщо я помру раніше від тебе, Нелл, казав він, вертайся краще в Болтон. Живи серед людей, до яких звикла. Вдова — істота безпорадна, вона не може захистити себе. А я йому відповідала: ні, Х’юберте, я й далі житиму в будинку, який ми тут поставили. От і живу заради Х’юберта. Бо вій дуже любив цей будинок. Але часом буває — ох, буває,— коли я думаю: ні, годі, сяду ось у поїзд і повернуся до Болтона.

—     І оце, безперечно, один з таких моментів,— підхопив містер Кледвін Джонс. Над його лобом стирчав сталево-сірого кольору чубчик, надаючи його обличчю запитального виразу, але окуляри поблискували так упевнено, ніби він раз і назавжди розв’язав усі проблеми, які можуть непокоїти людину.

—     Ось послухайте мене й посудіть самі,— провадила далі місіс Аркрайт, повертаючись до вівчара й Роджера.— Я вирішую поїхати в Карвенай випити чашечку чаю з своєю давньою приятелькою. А машини в мене немає. Нашу машину завжди водив Х’юберт, і того, що він мені залишив, звичайно, вистачило б на машину, але я вважаю себе надто старою, щоб учитися водити її. Я їжджу автобусом. Отже, я йду на зупинку й стою під зливою. Там я зустрічаю містера Кледвіна Джонса і місіс Джонс. Вони їдуть на збори. На дуже важливі збори.

—     Кледвін у них за секретаря,— сказала місіс Кледвін Джонс.— Він веде протоколи. Без нього вони як без рук.

Містер Кледвін Джонс скромно показав велику й добряче потерту чорну конторську книгу, яку тримав у руці. Всі присутні глянули на неї, а водночас і на її власника, з глибокою повагою. Роджер так і не дізнався — ні тоді, ні згодом — яка асоціація, клуб чи товариство проводили ті збори, але, як на місцеву мірку, вони, очевидно, були неабиякою подією.

—     А дощ періщить і періщить,— вела далі місіс Аркрайт. (Роджеру надзвичайно подобалось, що вона говорить у теперішньому часі, пожвавлюючи цим свого розповідь, подобалась і пристрасність, з якою вона вимовляла слова, ковтаючи перший склад у слові «періщить»),— Періщить і періщить. А ми чекаємо Герета. Адже він має їхати на своєму автобусі вниз. А автобуса нема й нема. Дощ уже ллє нам за коміри, а я взагалі не одягалась для такого дощу. А одяглась, щоб провести вечір у місті,—І вона показала на своє легке, міського фасону пальто.

—     Таке відразу промокне,— погодився вівчар, похитуючи головою.

—     Вже минуло з чверть години,— вела далі місіс Аркрайт,— аж бачимо, хтось спускається до нас у темряві, і ми, природно, думаємо, що це ще один пасажир. Цебто ще один майбутній пасажир. Аж ні! Герет!

—     Пішки? — напружено спитав хазяїн.

—     Пішки,— відповіла місіс Аркрайт і перехилила другу порцію віскі.

—     Що, поламався автобус? — ледь чутно спитав сором’язливий юнак.

Місіс Аркрайт заперечливо похитала головою.

—     Не поламався, а зник — відказала вона.— Зник!

Хвиля якоїсь тривоги пробігла серед присутніх. Містер

Кледвін Джонс розкрив був рота, щоб сказати щось, але місіс Аркрайт випередила його. Роджер відчув до неї вдячність за одне: якби не вона, подію обговорювали б, очевидно, валлійською мовою, а він безпорадно сидів би тут і марно силкувався б зрозуміти, чому всі вони хвилюються. А це ж бо стосується його. Адже в усьому винен він, це через нього подружжя Джонсів і місіс Аркрайт запізнюються в Карвенай, та ще й мокрі до рубця. До того я? він завдав великих прикрощів цьому Герету, хто він не є.

—     Через отакі неподобства,— вела далі свою промову місіс Аркрайт,— я й думаю, що врешті не витримаю в цьому селищі й перевезу свої старі кістки назад у Болтон.

—     Ну, в Герета свій клопіт,— розважливо мовив вівчар.

—     Я знаю, що Герет має клопіт,— відказала місіс Аркрайт.— Але якщо він не може з цим упоратись і забезпечити нормальне автобусне обслуговування, то нехай дасть можливість зробити це комусь іншому. Людям треба добиратися туди, куди вони хочуть.

Схожий на боксера молодик засувався на своїй лаві й промовив хрипким голосом:

—     Герету гірше, ніж нам усім.

—     Я цього не заперечую,— відповіла місіс Аркрайт,— Але коли люди живуть за чотири милі від міста, їм потрібен автобус. Та ви й самі такої ж думки.

На якусь мить запала мовчанка, потім містер Кледвін Джонс зауважив:

—     Збори, певно, вже закінчуються.

—     А що ж з автобусом? — спитав хазяїн.— Хто міг його взяти?