Олег Євгенович Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

чіпляють на кожного, хто володіє темною енерґією. Це все відьми винні — в часи Мор Деораху вони не змогли захопити Тиндаяр, але не хотіли, щоб він дістався чаклунам, бо це, як я вже казав, дає величезну могутність. Тому й нав’язали всьому світові думку, що темну енерґію можуть опанувати лише чорні чаклуни. Можливо, саме через цей дурний забобон досі ніхто не наважувався повстати проти Китрайлової влади над Тиндаяром, ніхто не ризикнув узяти без його дозволу темну енерґію й обернути її на добро. А хто бере, неодмінно скоряється йому й стає чорним чаклуном.

— А якщо звернутися до цих чорних?.. — Хлопець завагався, сам наляканий зухвалістю свого задуму. — Якщо їх просто використати в наших цілях?

— Ми намагались, але нічого не вийшло. Темний Володар забороняє їм втручатись у лахлінські справи. Так-от.

На цей час вони вже подолали шлях від Арханських гір до Ханґована й зупинились під середмістям столиці. Йорверт зосередився на королівському палаці й надіслав умовний сиґнал. На жаль, навіть доступ до Тиндаяру не дозволяв спілкуватися на великих відстанях, як це робили відьми з допомогою своїх поштових чарів. Тому Йорверт не мав змоги завчасно попередити Елвен, що знайшов нового чаклуна, і лише тепер, перебуваючи в безпосередній близькості від неї, отримав можливість надіслати їй звістку.

— Тепер залишається тільки чекати, — сказав він. — Як довго, не знаю. Але в кожнім разі, немає сенсу тут стовбичити. Тому…

Йорверт не договорив, бо цієї миті із земного світу прибуло двоє людей. За характерними вібраціями темної енерґії він упізнав Елвен і Шовара аб Родрі.

— О, пані, майстре! Ви так швидко…

— Годину тому Ґарван доповів, що знайшов у печері коня, — урвав його ніжний і владний Елвенин голос. — Я відразу здогадалася, що з’явився перший новобранець, і була наготові. Вітаю вас, пане.

Хлопець збагнув, що звертаються до нього, і чемно мовив:

— Для мене велика честь зустрітися з вами, пані. Ківан аб Ридерх О’Міредах до ваших послуг.

— О’Міредах? — перепитала Ейрін. — Я знаю в Шогайріні багатьох О’Міредахів. Із котрих ви?

— Я належу до молодшої, делганської гілки нашого роду. Про нас ви, мабуть, і не чули.

— Чому ж, я… Але про це згодом. Продовжимо нашу розмову в іншому місці. Ви знаєте, куди йти, лорде Й… Ейнаре?

— Так, пані, — відповів Йорверт, знову поклавши руку на Ківанове плече.

— Тоді ходімо.

Усі четверо повернулися в земний світ і опинились у скромно вмебльованій кімнаті невеликого двоповерхового будинку, розташованого в незаможному, але й не надто бідному районі Ханґована. Цей будинок утримувався за державний кошт, його офіційні господарі, підстаркувате глухе подружжя, мешкали на першому поверсі й носа не потикали на другий, що його під вигаданим ім’ям винаймав Ґарван аб Малах — тут він проводив таємні зустрічі зі своїми міськими інформаторами.

Дівчина зміряла Ківана пильним, допитливим поглядом, а хлопець у відповідь аж уп’явся в неї очима. Елвен не можна було назвати довершеною красунею, проте її м’яка, лагідна врода справляла на більшість чоловіків приголомшливе враження. І Ківан тут не був винятком.

— Скільки вам років, лорде Ківане?

— Чотирнадцять, пані. Вже ближче до п’ятнадцяти.

— А мені шістнадцять, ближче до сімнадцяти. Не така вже й велика різниця… До речі, мене звати Елвен вер Кайлем. З роду О’Шехлайн.

— О! — хлопець миттю зорієнтувався, і на його обличчі застиг вираз безмежного подиву. — Князівна Шогайрінська?!

Майстер Шовар несхвально похитав головою. А Йорверт промовив:

— Пані, я не думаю…

— Я знаю, що роблю, лорде Ейнаре. На довіру відповідаю довірою, як і належить у колі людей, що поважають одне одного. Лорд Ківан не має жодних підстав співпрацювати з нашими ворогами. Тепер він знає про наші можливості й розуміє, що ми здатні зарадити будь-яким проблемам з його рідними, близькими та друзями.

Ківан ствердно кивнув:

— Так, леді Елвен, я розумію. Але мене ніхто не шантажує. Власне, й нема через кого, бо я втратив усіх, хто насправді був близький мені — і батька з матір’ю, й обох сестер, які вмерли ще малими.

— Співчуваю вашому горю.

— Дякую, пані.

Елвен знову глянула на Йорверта:

— Отже, лорд Ківан успішно пройшов випробування?

Йорверт заперечно хитнув головою:

— Я не став цього робити. Він би однаково не піддався. Тому я відразу розповів про вас.

— Перепрошую, — втрутився хлопець. — А яке випробування?

— Ми домовилися, — пояснила Елвен, — що кожного нового чаклуна лорд Ейнар відводитиме в Тиндаяр, там видаватиме себе за чорного чаклуна й пропонуватиме укласти угоду з Китрайлом.

— Ясно… — В його очах Йорверт помітив страх; схоже, Ківан злякався, що міг би й поступитися. — Я дуже радий, що лорд Ейнар не став… ну, що він визнав мене гідним довіри.

— Тільки для тебе я не лорд Ейнар, а просто Ейнар, — застеріг Йорверт. — Я ж бо вже казав, що це несправжнє ім’я. А іншим повстанцям краще не знати про моє шляхетне походження.

— Ну, гаразд, — мовила Елвен. — Лорде Ківане, я хочу поговорити з вами віч-на-віч. А вас, панове, — звернулася вона до Йорверта й майстра Шовара, — прошу зачекати.

Взявши хлопця за руку, Елвен відвела його до сусідньої кімнати й зачинила за собою двері, наклавши на них глушильні чари. А Йорверт, залишившись із Шоваром аб Родрі, став розпитувати про останні події в Ханґовані.

Новин було небагато. Двоюрідний брат короля, сімнадцятирічний принц Лаврайн аб Броґан, що після батькової смерті став наступником престолу, потроху налагоджував стосунки з радикально налаштованими поборниками. З усією очевидністю, він прагнув зайняти в їхніх серцях місце покійного принца Броґана, і це стало прикрою несподіванкою для Імара, який досі вважав Лаврайна обережним та поміркованим