Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

що всі наступні представники роду Мнішеків — після Юрія та дочки його Марини, цариці московської, — були політичними і військовими діячами, дипломатами і вченими. У 1783 році Мнішеки отримають графський титул в Австрії, але вже в середині XIX ст. їхній рід почне згасати. Останні представники роду виїдуть до Франції, продавши в Польщі родовий маєток, і там за ними, як кажуть, і слід западе.)

А ось серед жінок найзначнішою представницею роду Мнішеків стане вона, Марина, дочка Єжи (Юрія) Мнішека.

«Четверта дочка пана Єжи Мнішека виросла в батьків­ському домі серед розкоші і пишнот Самбора, — писатимуть історики та біографи знаменитої полячки. Вона, звичайно ж «з дитинства слухала розповіді про знаменитості їхнього роду, про ті великі послуги, що їх Мнішеки протягом століть виявляли німецьким імператорам». І як вердикт винесуть: ті розповіді, мовляв, не минули просто так — «характер Марина здобуде гордий», виросте честолюбивою і «заради цих якостей могла все принести в жертву». (Вже в Москві, ставши царицею, Марина й справді чи не вперше у своєму житті покаже себе гордою шляхтянкою, гоноровитою царицею. І навіть владною та рішучою. Але ж — не забуваймо — її до того зобов’язував титул цариці — іншою Марина, ставши володаркою Московського царства, і не могла бути. Навіть і тоді, коли, втративши все, зазнає переслідувань, а потім і повного краху. В тім числі й життя. Але і його — крах — вона зустріне достойно, у всякому разі з гордо піднятою головою. Сильною виявиться жінкою. Може, й справді такою її виховала слава їхнього знаменитого роду?!)

Батько керував королівським доменом і був, по суті, намісником в Самборі і Львові. У віданні пана воєводи перебували королівські апартаменти в Самбірському замку (його він будував-розбудовував і прикрашав чи не щоліта, не шкодуючи витрат — про що постійно й слав королю звіти). Відомо, що воєвода Юрій Мнішек вів розкішне життя магната — численні прийоми, полювання, гучні бенкети на свята і без свят, воєнні походи і просто численні розваги, що їм, здавалося, не було кінця-краю... Між іншим, ім’я цього «гуляки» записано золотими буквами серед імен найвизначніших і найщедріших благодійників на спеціальній плиті з червоного мармуру в церкві Святого Андрія Львівського в Самборі, а прадавній самбірський монастир бернардинців, заснований у ХV ст., був ним заново відбудований, і з прибутків графа щороку йшла значна частина на користь ченців. Крім того, в літописі ордена бернардинців воєвода Юрій Мнішек, як покаже час і події, не гребував порушувати моральні принципи, страждав честолюбством, марнославством та серебролюбством. А тому схильний був до різних махінацій. Навіть згодом пожертвує дочкою в ім’я своїх цілей, а її, Марину, він любив, бодай і по-своєму. І це в одній особі: благодійник і махінатор, щедродавець і шахрай — трапляється і таке в роду людському. А можливо, причиною цього було його постійне бажання прославитись — за будь-яку ціну, аби лише вивищитися в Речі Посполитій і стати над усіма, вкупі з королем. І стати ще знатнішим та знаменитішим — на віки. Себто залишити і свій слід на землі, довести, що він недарма жив у цьому світі. І це йому, врешті-решт, удасться, і досить швидко.

А поки що він був зразковим батьком, таким же воєводою та старостою і займався дітьми. Сини навчалися в університетах Франції та Італії, а ось дочки (за тодішніми звичаями) залишалися вдома, вдома і вчилися. Та готувалися, як і годиться, до заміжжя. Марина рано навчилася читати й писати — навчателем її і вихователем був чернець-бернардинець. А тому, за мірками Речі Посполитої, Марина як для молодої дівчини була цілком освіченою і добре вихованою. Ба навіть вишколеною — для світських балів і вищого товариства, котре в їхньому колі всуціль було ясновельможне.

Воєвода старанно готував своїх дочок до світського життя — десь чи не на королівському рівні. І в той же час старанно оберігав від спокус великого світу, виховував їх скромними і цнотливо-чистими...

Доця — завжди мамина, синок — батьків. Недарма ж і поговірка є: мамина доця, батьків синок. Так уже заведено в людей. Але у Мнішеків все буде не так. Мати — добра, але мала якийсь некерований, нестримний характер. Заводилася з найменшої причини, бодай і мізерної, не вартої уваги — та ще ясновельможної пані, — мабуть, такою вже вдалася. Тільки що — так і спалахує. Як сухий порох. Тоді й словом може образити, і під гарячу руку лящика дати. Тому краще — тобі краще — їй не перечити, а мовчати. Або й взагалі уникнути матусі. Навіть, якщо вона й права. У такі хвилини — ось тільки вгадай, коли вони настануть, — краще їй під руку не потрапляти. Слава Богу, пані Ядвіга, дочка сандомирського хорунжого, чим вона завжди пишалася, — швидко спалахує, але так же швидко — дяка Богові! — і відходить. І знову стає доброю, лагідною і навіть аж ніжною, — іноді Маринці здавалося, що в її матінці ховається ще одна матінка — лиха й недобра. І ту, другу, матінку треба остерігатися — тобі ж і краще буде. Мати насварить тебе нізащо і таке накаже, таке... Потім і сама буде плакати — разом з тобою — та проситиме у тебе вибачення... І ви помиритесь, як дві подружки, — до наступного спалаху матінки, що станеться невзабарі.

Батько ж — повна протилежність матері. Тихий, вдома — але тільки вдома! — спокійний, за будь-яких обставин витриманий. Рідкісна взагалі риса для гоноровитого пана з титулом ясновельможний. Та ще для магната, воєводи і, зрештою, королівського старости. Швидких рішень — та ще зопалу — не приймає, доки не переконається, як воно насправді і що. Та й тоді не покарає, навіть якщо ти стовідсотково винувата. Хіба що легенько пожурить. А ще він умів слухати — пильно, уважно, терпляче. А вже тоді прийме правильне рішення і ніколи тебе не зобидить і згарячу не насварить. І за це Марина любила батька і вірила кожному його слову, адже в батька воно незмінно справедливе і добре. Хоч вона й матінку любила, але батька ніби аж більше. За те, що завжди до неї був справедливим — як вона була маленькою. На різні дріб’язки, милі дитячі пустощі, без яких не обходиться жодне дитинство, — уваги не звертав.