Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Вона прогнала качку, що розсілася на грядці серед квітів, і подивилася вгору на каланчу. Дерев'яна, вона пакувала над цим містом, де по дворах на світанку співали лісові птахи. На ній ще не піднімали сигнального прапора. Виходить, пароплава ще не видно. Він міг і запізнитись. Але Тані було байдуже, що б не робилося з прапором. Вона зовсім не збиралася йти на пристань. А якщо й перев'язала своє тонке волосся стрічкою і змінила сукню, надівши найкращу, то це могло статися й тому, що сьогодні свято: починається новий навчальний рік.

Але ще так довго ждати, поки настане час іти в школу.

Чого ж вона прокинулася так рано?

«А що поробиш, коли не хочеться спати», — сказала б вона матері, якби та прокинулася від рипу дверей.

«Що поробиш, — повторила б вона, — якщо сьогодні я зовсім не можу заснути».

Та чи прийде коли-небудь цей пароплав? Чи є він насправді? Чи це мана, яка зовсім не має ніякого місця, ніякого строку і котра пливе тепер, можливо, іншою річкою, і зовсім інший туман клубочиться за його кормою?

Тут, на подвір'ї, також трохи туманно. Гілки берези блищать од краплин нічної вологості, стовбур вогкий — дерево ще не прокинулося від сну.

Дуже рано вийшла Таня з дому, надто рано. Проте вже мути біля провулка чиїсь кроки, хтось топче траву, тупотить по землі. Хтось уже квапиться на пристань. Можливо, брат іде зустрічати сестру, чи батько поспішає обійняти сина, або якийсь рибалка чекає з пароплава звістки? А молсе, це Філько хоче востаннє перед школою наловити поржів біля пристані?

Таня сіла на лаву біля воріт.

Вона вслухалась.

І її слух чуйно пильнував звуки серед сонної трави, що дрімала під її ногами, і серед сонних гілок, що дрімали над її головою.

І далекий свисток, такий далекий, що тільки в чеканні серце може почути його, долинув до Таниних вух. Це біля маяка за Чорним мисом свистів пароплав.

Таня відчинила хвіртку і вийшла — і знову повернулась, нерухомо зупинилася біля квітів. Чи не зірвати їх все-таки, поки вони ще живі і можуть порадувати батька? Адже це все, що вона має.

І Таня зірвала квіти — лілії й півники, які вона дбайливо виростила раніше.

Потім дівчинка гукнула собаку. Тигр залюбки вибіг з нею на вулицю. Вони пройшли через усе місто, яке ще не зовсім прокинулося. Тільки каланча ніколи не спала. Її крихітні двері, схожі на бійницю, були відчинені назустріч вітру. Прапор був піднятий і все поривався в один бік — до річки.

До річки прямували і перехожі. Вони поспішали на пристань. Таня на мить зупинилася біля спуску, щоб згори подивитися на рідну річку. О, яка вона світла, хоч поряд на березі й височать потемнілі од глиці гори! О, яка широка! Навіть тінь од цих гір не може її закрити. Чи ж не цією річкою хотілося Тані плисти далеко в інші країни, туди, де живе дикий собака динго?

А пароплав підходив дедалі ближче. Чорний, кряжистий, ніби скеля, він усе-таки' здавався маленьким на цій річці, губився у її світлому просторі, хоча його ревіння, мов ураган, хитало кедри на горах.

Таня прожогом кинулася по спуску вниз. Пароплав уже причалював, трохи навалився на пристань, де було повно людей. На пристані тісно від бочок. Вони скрізь — лежать, стоять, наче кубики лото, в яке щойно гралися велетні.

З пароплава махали хустками. Чи не їй це? Таня зблідла. Теж помахала рукою, над силу підвівши її. Ох, це кумедно! Як вона серед натовпу пізнає батька, якого ніколи в житті не бачила? І як він упізнає її? Вона зовсім про це не подумала, коли бігла на пристань. Нащо було піддаватися мимовільному прагненню серця, яке тепер так колотиться і не знає, що йому робити: завмерти чи калатати ще дужче?

Отак і стоїть вона тепер з прив'ялими квітами біля бочок, і старий пес лиже їй ноги, не в силі чимось зарадити.

А перехожі йдуть мимо.

Може, оце вони? Їх троє: він у капелюсі, що блищить од ворсу, жінка стара, а хлопчик високий, худий і досить-таки гидкий.

Та ні, вони минають її, нікуди не дивляться, не сподіваючись тут кого-небудь зустріти.

Або, можливо, ось вони — їх теж троє: він огрядний, у кепці з товстого сукна, вона молода й некрасива, хлопчик також гладкий і ще гидкіший, ніж перший.

Так, здається, вони.

Таня ступила вперед. Чоловік швидко й сухо подивився на неї, а гладкий хлопчик, вказавши на квіти, спитав:

— Ти продаєш їх?

Затремтівши од образи, Таня одійшла. Вона не скрикнула. Тільки сховалася за бочки і тут простояла доти, поки всі зійшли з пароплава. На пристані вже не було нікого. Не чути було кроків. Усі пішли. Чого стояти? Вони просто не приїхали сьогодні.

Таня вийшла з-за бочок. Матроси вже подалися в місто, й повз неї пройшли санітари з носилками. Вони йшли останні. Таня пішла поряд. На носилках під суконною ковдрою, витягнувши ноги, лежав хлопчик. Його обличчя пашіло. Проте він був притомний і, щоб не вивалитися, міцно тримався за носилки. Від цього зусилля чи, можливо, від страху на його губах блукала ніякова посмішка.

— Що з ним? — спитала Таня.

— На пароплаві захворів, малярія, — коротко відповів санітар.

Помітивши Таню,