Лев Уланів - Лютий шаленів хуртовинами

часу обмаль. Мені от, до прикладу, на сьомий десяток пішло, а я хочу нове життя на власні очі побачити. Мені годити вік не дозволяє.

— Правильно, Іване Онисимовичу, — хором підтримали його з усіх боків.

— А про спокійне життя я так гадаю: самим треба власне життя будувати, а хто заважає, того бити нещадно. Степана Підлужного вбили, це правда, але ж хіба через те колгосп кидати? Не сподівався я таке почути від тебе, Петре, — Іван Онисимович докірливо глянув на чоловіка у рудому кожусі і вів далі: — В одному партизанському загоні воювали ми з тобою, Петре. Пам’ятаєш, як нам діставалося спочатку? Забув? Повісили тоді німці чотирьох наших хлопців, погрожували, що всіх скарають, пропонували здатись. А ми здалися? Щось не пригадую, щоб ти пропонував нам тоді здаватися. Так чого ж тепер злякався?

Петро не витримав, підвівся і сердито сказав:

— Ти трохи легше, Онисимовичу. Ти мене знаєш, я боягузом ніколи не був.

— Правда, не був, — згодився старий.

— Ото ж бо…. Я й тепер не через полохливість кажу. Банду треба знищити, а потім колгоспними справами займатись, от про що я мовлю.

— А ми дві справи робитимемо: і банду знищимо, і колгосп збудуємо. Як гадаєте, вийде? — звернувся Іван Онисимович до односельчан.

— Вийде, вийде, — залунали десятки голосів.

Старий повернувся на своє місце, а до столу підійшов Орленко — ватажок руднівських комсомольців.

— Давайте, громадяни, говорити відверто, — почав він. — Люди ми свої і зрозуміємо одне одного. Хто не хоче колгоспу, боїться Чапки, нехай живе по-своєму. От і все.

А ми ліпше оберемо нового голову. І за роботу. Весна не, за горами. Ми, комсомольці, докладемо всіх зусиль, щоб у районі жодного бандита не лишилося.

— Чого ж це тільки комсомольці, всім треба хижаків бити! — вигукнув хтось.

— Теж правильно. Так у чому ж справа? Давайте тоді обирати голову. Чи в нас забракувало хорошої людини на голову колгоспу?

Запала тиша, потім одразу кілька чоловік запропонували обрати Івана Онисимовича Щербу, того самого, що тільки-но виступав. Іван Онисимович неквапливо підвівся і коротко сказав:

— Якщо народ довіряє, я згоден.

Голосували дружно.

До Івана Онисимовича протиснувся Петро, ніяково посміхаючись, поздоровив і запропонував:

— Бери мене, Іване Онисимовичу, ординарцем, як у загоні. Фашистів разом били, а цих бандитів і поготів розіб’ємо.

— Добре, Петре, — по-дружньому обняв його Щерба.

Ільїн з неприхованою цікавістю стежив за всім, що тут відбувалось. Він був свідком народження нового. Люди через усі труднощі й перепони поривалися до світлого життя. Андрієві захотілося виступити, розповісти про рідний колгосп, але так швидко він не міг зібратися з думками. Замість нього слова попросив Іванов. Увага, з якою слухали його селяни, говорила про те, що майора тут ие тільки знають, але й поважають.

— Правильно вирішили, товариші, — казав Іванов. — Як вовків боятися, то й у ліс не ходити. Хай бандити нас бояться, нехай вони страшаться народної кари.

Він розповів, яким важким був шлях перших колгоспів у східних областях України, в Росії.

— Нам теж нелегко було. І стріляли в нас куркулі, і погрожували, і сичали з темних закутків. Тільки нічого в них не вийшло. Ростуть і міцніють наші колгоспи. Бажаю вам, товариші, щоб ваш колгосп теж був міцним і багатим. А з бандитами справимося, всіх викорчуємо.

Люди схвально загомоніли.

Після зборів Іванов і Ільїн були в гостях у нового голови. Велика хата не могла всіх вмістити. Колгоспники диміли самокрутками, говорили про свої мрії, про зе життя, згадували минуле. Співали старих і нових пісень.

Коли пізно вночі офіцери повертались од Щерби, майор тихо сказав:

— Розумієш тепер, Андрію, як важливо знищити Чапку? І треба зробити це якнайшвидше. Хоч і невелика в нього банда, але шкоди може завдати багато. Впливає на деяких нестійких, породжує неспокій.

— Розумію, товаришу майор, — відповів Ільїн. — Ліквідуємо банду.

До Ільїна прийшов сержант Ковальов з несподіваною звісткою. У Рудному мало відбутися весілля, і молодий з молодою запросили на нього капітана і Ковальова.

— Хто молодий? — спитав Ільїн. Його чоло прорізали дві глибокі зморшки.

— Хмелько Степан. Той, що в кінці села живе, біля лісу. Колгоспник.

Ільїн не міг пригадати, хто такий Хмелько, і здивувався, що Ковальов знає майже всіх мешканців Рудного.

— І дуже запрошували? — задумливо перепитав Ільїн.

— Наполегливо, товаришу капітан.

Ільїн глянув на Ковальова, очі їхні зустрілись, і обидва прочитали думки один одного.

— Чи не пастка це бува, сержанте? — вголос подумав Ільїн.

— Хмелько — хлопець надійний, товаришу капітан.

— Можливо, можливо, — протягом сказав Ільїн, міркуючи про щось своє.

Хвилину вони мовчали. Нарешті капітан підвівся.

— Гаразд, сержанте. Я доповім комбатові, і тоді вирішимо. Особисто я за те, щоб їхати на весілля. Місцеві звичаї треба шанувати. А щодо всіляких несподіванок — то треба подумати.

Через деякий час капітан Ільїн покликав Ковальова.

— Їдемо, сержанте. Не підведи тільки! Ти мастак співати й танцювати, отож не шкодуй ніг і