Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

Отак їхав він бездоріжжям, минав якісь болота й річки, де під копитами лунко хрупотіла крига, аж утямив, що починає замерзати. Вибігаючи з хати, накинув він кожушину, що лежала на лаві, та вітрюган пронизував її наскрізь, і тепер Івася били такі дрижаки, щоб зуб на зуб не попадав. У чистому полі ніде було ні сховатися, ні огня запалити, — все позамітала сніговиця. Врешті й кінь зморився. Спочатку ішов учвал, а то збавив кроку і вже насилу ступав, понуривши голову та роззираючись, чи немає де скубнути трави. Івась клюнув носом раз, клюнув удруге — та й відчув, що дрімає.

«Замерзну!» — перелякався він і почав поганяти коня. Той пробіг трохи і знову поплентав нога за ногою, грузнучи у глибокому снігу. Та ось побралися вони в діл, а тоді спустилися у байрак, і такий він був глибоченний та темний, що й геть нічого не видно було довкруги. Кінь простував поміж деревами, Івась помалу колисався на ньому та й таки незчувся, як задрімав.

Аж скрикнуло щось угорі, та так страшно й пронизливо, що він і кинувся вмить зо сну.

Дивиться: виїхав він із байрака на кручу, і лежить перед ним долина з крутими схилами, а в тій долині річка полискує кригою. Видно потойбіч комиші й трохи оддалі кілька гострих могил. Глянув Івась обабіч та й побачив дві гори, що позаростали чагарями та ріжним хабуззям.

Боже правий, думає він собі, невже я знову виїхав до Красилівки? Глянув уважніш, та не впізнає місцини: і долина крута й глибоченна, мов провалля, і ліс із цього боку десь узявся темний та дрімучий, та й річка набагато ширша, бо он як розіллялася попід кручами. Але ж затойбік Дрижиполе і могили, а посейбіч — оті дві гори, де стояли давні городища!

Таж я сплю! — подумав Івась. Це мені сниться… треба прокидатися, а то замерзну!

Струснув він головою, та видиво теє нікуди не поділося. Ще й надто — стрепенувся гнідий і заіржав, нюхаючи повітря. Принюхався й Івась та й чує: потягло димом у долині.

А тоді на вершині гори, що була верстов за дві од нього, блимнув далекий огник.

Це я сплю, подумав Івась. Не може такого бути!

І знову все лишилось, як було. Тільки відчув Івась, що промерз до кісток і колотить його страшний, смертний дрож. Пхнув він коня п'ятами та й поїхав на той вогник.

Жеребець так зморився, що спотикався і раз мало не впав. По дорозі спускалися вони у роздоли та виярки, яких Івась і в очі до того не бачив, тож він виснував, що це таки не Красниця; щоразу вогник пропадав з очей, та знову спалахував у густій дерезі й чагарях, коли вони видиралися нагору.

Аж під'їхав малий козак до городища та й спинився, не вірячи своїм очам.

На горі стояв замок. Височенний та стрімкий він був, зі шпилястими вежами, що зирили вузькими бійницями, з крутими дахами, вкритими червоною черепицею, що потемніла від давнини, з величезними стрільчастими вікнами, олив'яними ринвами та грубелезними мурами із дикого каменю, котрі оперізували його доокруж. Ніколи не бачив Івась такого дива — казав дід, що є на світі пишні замки та палаци, так то ж десь у Польщі та на Литві!

Це сон, думає собі малий козак. Я замерзаю… певне, вже смерть моя!

А замок стоїть собі на горі, й світиться у ньому одним-одне вікно.

Отак стояли вони та й стояли, аж рушив кінь під гору й, ковзаючись та шкрябаючи копитами по кризі, насилу видерся вузесенькою стежкою на городище. Під'їхав до брами, грюкнув у неї копитом раз, грюкнув удруге, — ніхто не відчиняє. А тут ще й вітрюган як застугонить на горі — такий дужий, такий холодний та пронизливий, що відчув Івась: от-от душа з тілом розпрощається.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — побілілими вустами прошепотів малий козак. — Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І не встиг він промовити тії слова, як зі скреготом та рипінням розчахнулася перед ним величезна цвяхована брама, й уздрів він дворище, осяяне палаючими смолоскипами, і широченну алею, мощену камінними плитами, і високий ґанок, що над ним світилися два ліхтарі. Під'їхав Івась до того ґанку, аж там стоїть чоловік із люлькою в зубах.

— Довго ж ти добирався! — каже він Івасеві.

Хтів було малий козак щось одповісти йому, та відчув, що язиком не може володати, — закляк, мов крижина. Хтів було він поворухнутися і злізти додолу, аж закружляло зненацька все йому в очах, та й повалився він, як сніп, із коня…

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і стайня, й комора… От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті сидять дід із бабою.

«Діду, — каже Івась, — то тебе не вбив той обіясник?!»