Лев Толстой - Дитинство

фруктами, робити на килимі не було чого, і ми, незважаючи на скісні, пекучі промені сонця, повставали й пішли бавитись.

— Ну, в чого? — сказала Любочка, мружачи очі від сонця

— Ні... нудота! — сказав Володя, ліниво потягуючись на траві іі пережовуючи листочки: — Завжди Робінзон! Якщо вже так вам хочеться, тоді краще хоч альтаночку будувати.

Володя помітно величався: мабуть, він пишався тим, що приїхав мисливським конем, і удавав, ніби дуже стомився. Могло бути й те, що в нього було вже надто багато здорового розуму й дуже мало сили уявлення, щоб тішитись як слід грою в Ро-бінзона. Гра ця полягала в тому, що ми влаштовували сцени З "Robinson suisse", якого ми читали незадовго перед тим.

— Ну, зроби ласку... чого ти не хочеш потішити нас, — чіплялись до нього дівчата. — Ти будеш Charles або Ernest, або батько — як хочеш, — говорила Катруся, намагаючись за рукав курточки підтягти його з землі.

— Справді не хочеться — скучно чогось! — сказав Володя, потягуючись і разом із тим самовдоволено всміхаючись.

— Так краще було б удома сидіти, коли ніхто не хоче гратись, — крізь сльози проказала Любочка.

Вона була страшенно плаксива.

— Ну, ходімо! Тільки не реви, будь ласка: ото мені найгірше!

З Володиної поблажливости мало нам було втіхи; навпаки, його лінивий та скучний вигляд розвіював усі чари гри. Коли ми сіли на землю і, вдаючи, що пливемо ловити рибу, з yciçï сили почали гребти, Володя сидів, згорнувши руки і в позі, що не мала нічого схожого з позою рибалки. Я зауважив йому це, але він відповідав, що від того, що ми будемо більше чи менше махати руками, ми нічого не виграймо й не програсмо, і все ж далеко не від'їдемо. Я мимоволі згодився з ним. Коли, удаючи,

й підстрибуючи

ніби я йду полювати, з палицею на плечі, я пішов у ліс, Володя ліг на спину, закинувши руки під голову, і сказав мені, що він ніби теж ходив. Такі вчинки й слова, розхолоджуючи нас до гри, були дуже неприємні, а надто-бо не можна було справді не погодитись, що Володя робить правильно.

Я сам знаю, що з палиці не те що вбити птицю, а й стрельнути аж ніяк не можна. Це гра. Коли так думати, так і на стільцях їздити не можна; а Володя, я гадаю, сам пам'ятає, як довгими зимовими вечорами ми напинали крісло хустками, робили З нього бричку, один сідав за кучера, другий за льокая, дівчата всередину, три стільці правили за троє коней, — і ми вирушали в дорогу. І як весело й швидко минали зимові вечори!.. Якщо вже по-справжньому казати, так і гри ніякої не буде. А не буде гри — що ж тоді лишиться?..

IX. ЩОСЬ НІБИ ПЕРШЕ КОХАННЯ

Удаючи, що вона рве з дерева якісь американські фрукти, Любочка зірвала на одному листку величезного гробака, з виразом жаху кинула його на землю, підняла руки догори й од-скочила, ніби боячись, щоб з нього не чвиркнуло чогонебудь. Гра урвалася; ми всі, головами докупи, припали до землі подивитись на цю диковину.

Я дивився через плече Катрусі, що силкувалася підняти гробака на листочку, підставляючи йому його на дорозі.

Я помітив, що багато дівчат мають звичку смикати плечима, щоб цим порухом підтягти платтячко з відкритою шиєю, що спустилося, на його місце. Ще пригадую, що Мімі завжди гнівалася за це й казала: "C'est un geste de femme de chambre". Нахилившись над гробаком, Катруся так само смикнула плечем, і тут якраз вітер підняв косиночку з її біленької шийки. Плічко підчас цього поруху було на два пальці від моїх губів. Я дивився вже не на гробака, дививсл-дивився й з усієї сили поцілував Катрусю в плече. Вона не повернулася, але я помітив, що шийка їй і вуха почервоніли. Володя, не піднімаючи голови, презирливо сказав:

— Що за ніжності?

Мені ж сльози бриніли на очах.

Я не зводив очей з Катрусі. Я давно вже звик до її свіжого білого личка й завжди любив його; але тепер я уважніше почав придивлятись до нього й полюбив іще більше. Коли ми підійшли до дорослих, тато, на велику нашу радість, оповістив нас, що виїзд відкладено до завтрішнього ранку, бо матуся просила.

Ми поїхали назад разом із лінійкою. Володя і я, бажаючи перевищити один одного вмінням їздити верхи й молодецтвом, гарцували коло неї. Тінь моя була довша, ніж раніше, і, вважаючи на це, я гадав, що маю вигляд досить справного верхівця; але почуття самовдоволення, що я його відчував, незабаром зникло от через що: щоб уже зовсім заполонити всіх, хто сидів у бричці, я відстав трохи, потім, за допомогою батога й ніг, розігнав свого коника, прийняв молодецьку позу й хотів як вихор проскакати повз них, з того боку, де сиділа Катруся. Я не знав тільки, як краще зробити: чи мовчки проскакати чи крикнути. Але вредний коник, порівнявшись із запряженими, незважаючи на всі мої заходи, зупинився так несподівано, що я перескочив із сідла на шию і мало не впав.

X. ЩО ЗА ЛЮДИНА БУВ МІЙ БАТЬКО

Він був людина минулого сторіччя й мав властивий молоді того часу невловимий характер лицарства, підприємливості!, самовпевнености, ґречности й гульби. На людей цього сторіччя він дивився презирливо, і це було так само через природжену гордість, як і через приховану досаду, що' тепер він не міг мати ні того впливу, ні тих успіхів, які мав свого часу. Дві головні пристрасті в його житті були — карти й жінки: він виграв за своє життя декілька мільйонів і мав позашлюбні зв'язки з силою-силенною жінок усякого стану.

Високий, ставний зріст, чудна якась дрібна хода, звичка сіпати плечима, маленькі очі, що завжди всміхалися, великий орлячий ніс, неправильні губи, що якось хоч і не так красиво, але присмно складалися, хиба в вимові—шепелявіння, і велика, на всю голову, лисина, — от зовнішній вигляд мого батька тієї пори, коли