Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

зародилося на одному форумі. Згодом їх почали називати сектою. Щось сектантське в них, звісно, було, але я так і не заглибилась настільки, щоб усвідомити, що саме. Тут я знайшла те, чого мені дуже бракувало, і, напевно, я вдячна їм за якийсь крок у моєму розвитку. Вони пишуть про популярно-наукові знання. Вони багато пишуть про подорожі, про життя в кайф. Я, певним чином, сповідую віру в єдину життєву ціль — життя в радість.

Це був осінній вечір, я читала їх черговий матеріал. У них на той час було багато статей, з якими я погоджувалася. Часто я читала їх одну за одною, до самого ранку. В один момент вирішила, що мені слід обов’язково з ними познайомитись. Для цього потрібно було пройти досить специфічний екзамен — тобі ставлять запитання, і якщо їм подобаються твої відповіді — тебе приймають. Усе це відбувається онлайн, у прямому ефірі. Я вже була доволі підкованою, відчувала, що знань у мене достатньо. До того ж дуже вже хотілось познайомитися і побачити зсередини, що вони собою являють.

Для того щоб стати однією з них, важливо було не підтримувати жодних догм про моногамність, насилля та релігійність. Запитання щодо цього ставилися завуальовано, не напряму. Вони дуже розкуті в мережі, ставлять максимально відверті запитання. Про них говорять і пишуть як про комуну, де всі з усіма сплять. Відверто кажучи, цей тест мене дуже насторожив. Вони дуже брутально розпитували абсолютно про все. Я ж хоч і не була надто закомплексованою, але так ці запитання ніколи б не поставила.

Я вийшла з їх групи, щойно зустріла кількох людей звідти. Можливо, не слід було робити поспішних висновків і познайомитись із іншими. Але я подумала, якщо ці кілька — такі, то навряд всі інші будуть кардинально відрізнятись. У мене склалось враження, що туди йдуть закомплексовані хлопчики, у яких великі сексуальні проблеми.

Коли ми зустрілися, найбільше я злякалась однієї дівчини. Це саме вона відверто розпитувала про все на світі, найбільше її цікавило моє статеве життя. Я не особливо відкривалася, а вона не особливо показувала, як насправді смакує деталями. Я б її назвала такою собі залізною кнопкою. Залізний холод. Ми були вчотирьох. Всі поводилися так, наче ми не знайомі і не особливо одне одному потрібні.

— Завтра лечу в Таїланд. — сказав хлопець.

— Тоді я тебе сьогодні трахну, — сказала йому дівчина-симпатка.

— Я не хочу.

Мене шокували ці діалоги. Ні, вони не були якимись непристойними, в них не було нічого брутального. Вони були холодними і нелюдськими. Вони боролися за рівні права, а самі перетворилися на металобрухт. Хоча закрадалась думка, що то зі мною щось не так, то я занадто закомлпексована і не можу так просто обговорювати секс — без реверансів і лицемірства.

Вони не дружать між собою, просто сплять. Коли вони зустрічаються — дивляться в різні боки. Це спільнота не про свободу і секс. Це релігія, що начебто вчить, як бути вільними, а на практиці виходить щось геть інше. Чому люди не можуть самі, без гуру і ритуалів, бути вільними? Для чого їм вигадувати нові релігії і поклонятись новим ідолам? Мені здається, щоб бути вільними — не потрібно Богів і гуру.

У Симпатиків подвійні стандарти і вже готові відповіді на запитання про те, що добре, а що погано. Вони не намагаються заглибитись у суть, натомість багато що просто засуджують. Наприклад, зовнішні прояви жіночності, алкоголь чи бальні танці — мовляв, усе це застаріле і немолодіжне, натомість схвалюють яскравий дитячий одяг, бо це круто і вільно.

— Чого ти носиш довгу спідницю? Ти що, стариця? — питала мене все та сама залізна кнопка.

Я була занадто ввічливою і правильною, бо на зустрічі не послала їх на фіг. Я зрозуміла, що їхні ком’юніті та їхні красиві тексти — це тільки онлайн. У реальному житті вони міряються зовнішнім виглядом і обмежують себе ще більше, ніж ті, з ким вони, мовляв, борються проти обмежень.

Дівчата там досить мужні й активні, хлопці — тихі, невпевнені в собі і майже покірні. Тобто це якась реальність навпаки, дзеркало нашого сучасного суспільства.

Вони часто піднімають тему дитячої сексуальності. Мовляв, дітям у ранньому віці забивають голови заборонами і покараннями, що проростає дуже неприємними наслідками у дорослому житті і позначається на їх сексуальності. Але пострадянське суспільство одразу ставить на «симпатиках» штамп і говорить, що вони за зґвалтування дітей. Тут я повністю на їх боці, бо вважаю, що у дитячому віці сексуальність не те що притуплюється, вона просто убивається в зародку.

У них є свій гуру, його звати Бодх. Гуру приємно себе оточувати дівчатами, тому комуна матріархальна, але нагорі все одно — чоловік. Матріархат горизонтальний, гуру він не стосується, гуру в ньому, навпаки, зацікавлений. Він сприймається як божество, він по факту не чоловік, у кожної жінки з ком’юніті є свій чоловік, над яким вона має владу, але гуру це не обходить. Він легко може переспати з будь-якою із учасниць об’єднання.

Для хлопців у секті умови ставали все більш і більш складними. Усі особи чоловічої статі мали регулярно зізнаватись у тому, що вони повні мудаки. Дівчата були досить агресивними, це повна протилежність патріархату, крайність.

А потім у них стався інцидент, після якого вигнали майже усіх хлопців. Раніше вони називали себе Симпатами, а після цього стали Симпатками. Два хлопці таки залишилися — Бодх і його учень. Згодом учня теж прогнали — занадто мало було дівчат, щоб ділити між двома. Взагалі, закони в них ставали дедалі жорсткішими, кількість людей постійно зменшувалась, але їх це нічому не вчило.

Крім догми життя для задоволення я перейняла в них іще одну звичку — ніколи не говорити нічого