Олександр Шевченко - Аутсайдери

— Повага, кажете? Ви обоє стоїте тут і нахабно відпускаєте коментарі на адресу талановитої дівчини, яка вперше у житті виступає перед людьми. Де ваша повага, шановні? Навчилися б цінувати ще чийсь талант, окрім свого!

Тепер майже всі довкола звернули увагу на них, забувши про сцену, на якій Наталя продовжувала натхненно читати вірші. Звісно, видовище під назвою «Літератор напідпитку» обіцяло бути набагато цікавішим. Симон та Ляшко дивились один на одного, як розлючені березневі коти. Десь поблизу блимнув спалах фотокамери. «От іще один цвях у труну моєї кар’єри», — подумалося йому.

Поруч опинився Замбіцький. Він став між ними, примирливо піднявши долоні.

— Шановні, спокійніше. Ви ж не самі. У чому справа?

— Пан Сич продовжує сичати, — єхидно промовив Ляшко. — Здається, він сьогодні не допив.

— Закрий свою геніальну пельку, Хемінгуею, — прошипів Симон.

Натовпом пробіг збуджений гомін. Замбіцький стиснув його плечі.

— Симоне, ти забуваєшся. Припини негайно.

— Так, він перший почав! — викрикнула пані Ганна за його спиною. — Він!

— Я в нормі, Петре, — спокійно відповів Симон, і далі дивлячись над його плечем.

— Хотів тільки сказати панові Ляшку, що він у дечому неправий.

— Гадаю, тобі краще піти звідси, — дуже тихо мовив Замбіцький, підштовхуючи його до дверей.

— Без проблем. Із превеликим задоволенням.

Він уже почав розвертатися, коли Ляшко промовив:

— Не дивно, що дружина його послала.

Далі все відбулося зі швидкістю світла. Червона лють перед очима примусила Симона діяти, перш ніж мозок усвідомив це. Він схопив зі столу перше, що трапилося під руку — келих з-під шампанського — підскочив до письменника і луснув його ним по лобі. Від удару скло розлетілося на безліч гострих бризок, із розсіченої шкіри потекла кров. Сухорлявий зойкнув і захитався. Симон випустив із руки відколоте денце, підхопив того за краватку і від душі зацідив кулаком у щелепу, вигукнувши в розпачі:

— Ще раз повториш це, і я тебе вб’ю, наволоч!

Ці слова подіяли як вибух гранати. Натовп завирував, приміщення освітилося від канонади спалахів. Хтось іззаду схопив його за руки, відтягуючи геть. Ляшко на підлозі повз у інший бік, залишаючи за собою краплини крові та відчайдушно волаючи:

— Божевільний! Заберіть його! Заберіть ідіота!

Хтось засміявся, хтось закричав. Почалася цілковита катавасія. Сильні руки протягли Симона через хол, і за мить він опинився на вулиці. Озирнувшись, глянув у холодне обличчя Замбіцького. В погляді товариша більше не було ніякого співчуття.

— Забирайся, — сказав він різко. — Все.

— Петре, я…

— Я сказав — усе. Ти щойно вчинив напад на людину. Я був про тебе кращої думки… А тепер їдь додому.

— Ти з ними, так? — прохрипів Симон. — Я гадав, що ти підтримуєш мене… Невже ти не чув, як той тхір шкірив зуби з дівчиська?

— Не має значення. Ти що, записався в Робін Гуди? Їдь додому. У найближчі місяці не хочу тебе бачити.

Він розвернувся й пішов до дверей.

— Ну й чорт із тобою! — вигукнув Симон навздогін. — Переживу! Рано мене ховаєте! Ви… — слова раптом закінчилися.

Алілуя! Ось і фінал. Багаторічна агонія щойно скінчилася повним фіаско. Він не лише остаточно зруйнував усе, чого досяг, а ще й примудрився зіпсувати вечір тій дівчині, Наталії Білич. Залишалося тільки дивуватися, як майстерно йому вдається будь-яку добру справу перетворити на лайно… Схоже, що це й було його справжнім покликанням.

Симон востаннє озирнувся й поплентався геть, відчуваючи гіркоту й сором.

Тулін з’явився на поверсі о двадцять першій п’ятнадцять. В абсолютній тиші, що панувала в номері, Даромир почув, як у холі відкрилися двері ліфта. Потім неквапні кроки по лінолеуму. Добре, що там не килимове покриття — не проґавиш. Дешеві готелі неначе призначені для такої роботи, подумав він невесело. Та й замки тут… З його двома досвідами — колишнього криміналіста й нинішнього кілера — потрапити до номера вдалося за якісь півтори хвилини. Діяти саме таким чином — повільно й розсудливо — підказувала обережність.

На мить перед очима постала та жінка. Притуляючи до себе тремтячого від жаху сина-підлітка, вона шепотіла: «Ви ж не будете нас убивати? Ні? Ви ж не чіпатимете нас?»

Чорт забирай, викинь це з голови! Треба зробити все як годиться… Ще один раз. Востаннє.

Кроки завмерли з іншого боку дверей, а смужка світла під ними раптом поділилася надвоє. Потім клацнув замок. Повернулася ручка. Даромир продовжував стояти нерухомо, глибоко дихаючи й прислухаючись, готовий до будь-яких сюрпризів. Ось двері відчиняються, на мить наближаються до нього, впускаючи людину в номер. На підлогу лягає пляма світла з коридору, в якій вирізняється знайомий огрядний силует, та