Олександр Шевченко - Аутсайдери

його тінь, що сягає аж до вікна. Потім двері знову почали зачинятися, і саме в цю мить Даромир рушив із місця. За ті три секунди, що суб’єкт стояв у темряві, похитуючись та видихаючи в повітря солодкуваті хвилі випитого в барі, він беззвучно прослизнув за його спину. Дуло вперлося точнісінько в потилицю саме тоді, коли клієнт намацав вимикача і клацнув ним. Звісно, світла не було.

— Ніяких питань, — тихо промовив Даромир, коли хрипкий подих товстуна обірвався коротким здивованим бульком. — Зроби п’ять повільних кроків уперед. Я буду рахувати. Один.

Тулін не ворухнувся, тому довелося посилити тиск глушника в голову. Разом вони зробили одночасний крок і зупинилися.

— Два.

Те саме, тільки лівою ногою. Даромир відчув, що дихання жертви помітно почастішало.

— Гей… Ви… Що ви робите? Я ж приніс…

— Три.

Знову правою. «Вальтер» немовби приріс до руки.

— Чотири.

— Прошу, — прошепотів Тулін. Схоже, хміль виходив із нього з блискавичною швидкістю. — Вам що, наказали?.. Благаю вас, не треба!

— Тихо. П’ять.

Схлипнувши, той зробив останній крок. Даромир за його спиною підняв вільну руку вгору, знайшов лампочку і крутонув її за годинниковою стрілкою. Спалахнуло світло. Він відступив трохи назад, продовжуючи цілитися клієнтові у потилицю, і чітко промовив:

— Повернешся до мене, коли я скажу. Якщо ойкнеш, гикнеш чи зіпсуєш повітря, твої мізки вилетять крізь вікно до швейцара внизу. Усе зрозумів?

Товстун хитнув головою, зсутуливши тремтячі плечі в позі винуватого учня. Підійшовши до дверей, Даромир крутнув ручку замка на два оберти, потім озирнувся.

— Гаразд, тепер глянь на мене.

Тулін покірно повернувся на сто вісімдесят градусів і подивився на Даромира круглими переляканими очима. На його вапняному чолі блищали великі краплі поту, а руки сіпалися, неначе в паралітика.

— Благаю вас, — знову простогнав він. — Не стріляйте! Я приніс гроші! Вас же за цим прислали?..

— Нічого не знаю про гроші, — відповів Даромир. — У тебе є ключ. Дай-но його мені.

— Так-так, звісно! Ось він.

Що ж, виходить, у кейсі гроші. Можна було здогадатися.

Товстун витягнув із піджака маленького блискучого ключика з прикріпленим до нього номером і простягнув йому.

— Беріть. Усе, як домовлялися.

Даромир узяв ключа і не дивлячись поклав у кишеню сорочки. Тепер потрібно лише натиснути на курок і забиратися звідси.

— Вам наказали мене вбити, так? — пробурмотів Тулін. — Але ж… я не розумію… я все зробив! Я повернув усі гроші, до копійки! Що не так?

— Вибач, — тихо сказав Даромир. — Не знаю.

— Ні! Зачекайте! Благаю, не робіть цього! У мене маленька дочка, як же ви можете…

Господи, тільки не це. Знову з пам’яті виплив образ жінки та її сина, вся вина яких полягала лише в тому, що їх годувальник комусь заважав. Тоді він не зміг. Зняв із запобіжника, прицілився… але не зміг вистрілити. Що він робить? В ім’я Ісуса та усіх його святих, що він робить? Відповідь надійшла від самого себе, проста й вичерпна: тепер він точнісінько такий, як і ті наркомани. Збирається так само вбити чиюсь сім’ю. Хто ж він тепер? Чи за цю людину виходила заміж його дружина?

Того разу він утік. Але Артур, як завжди, не залишав йому надії.

«Шкода, дуже шкода. Але їх усе одно знищили. Знаєш? Ти відмовився, проте робота мала бути виконана… Не картай себе, той чоловік був наволоччю, і цей урок змінить його життя».

Як вчинити зараз? Якщо Даромир не вб’є товстуна, справу довершить інший. А йому самому вдруге такий прояв милосердя вже не пробачать…

Але ж він має ключ, це головне. Потрібно ризикнути.

Він наблизився до Туліна, який продовжував щось бубоніти, і несподівано завдав йому блискавичного удару кулаком у скроню. Той миттєво обм’як і розпластався на підлозі. Напруживши м’язи, Даромир доволочив його до ліжка і кинув туди. До біса. Хай там що, але він не збирався брати на душу ще один гріх. Якщо тому й доведеться померти, то принаймні не від його руки.

Він задумливо глянув на тіло, потім нахилився й забрав у нього ключ від апартаментів. Тепер потрібно діяти швидко.

— Солодких снів, друже, — промовив він.

Погасивши світло, Даромир вийшов з номера й замкнув двері. На останньому оберті ключа переломив його навпіл, залишивши решту в замку. Ось так добре. Це дасть трохи зайвого часу. Він повісив на ручку прихоплену з номера табличку з написом «Не турбувати», попрямував до ліфта і спустився у вестибюль. Ключ від власної кімнати, куди він заселився відразу по прибутті вчора увечері, віддав портьє. Той, здається, здивувався такому швидкому від’їздові, проте з формальною ввічливістю побажав усього найкращого. Виписка зайняла не більше п’яти хвилин.

У машині дістав телефон і подзвонив Артурові. Слухавку на тому кінці зняли