Марина Муляр - Гра. Рівень перший: Синій Коридор

ній. Він бився з ворогами, але так і не навчився їх ненавидіти, лише бився, не пускав до свого дому, який любив. Коли якось до нього прийшов дивний маленький чоловік в окулярах, із дивним заплічним мішком і дивною зброєю на плечі, Вигук вислухав його і повірив йому. Повірив у кращий світ, де можна їздити без коней, де можна літати без чаклунства, де можна вирощувати багаті врожаї, не боячись негоди й набігів. Він хотів, аби всім стало легше, але стало важче. їх, братів і його, завели в чужину й відібрали шлях назад, а вдома… Краще не думати, що там удома. Варто подумати про дівчину, яка так мучить Володаря Синього Коридору. Він завжди спокійний. Завжди.

І лише розмовляючи з нею… І він не сказав, у чому його інтерес. Задля чого він прийшов до Королівства на Скелях Синім Коридором, задля чого взявся допомагати принцам. То, може, все це заради неї? Може, маленький чоловік в окулярах хоче стати великим чоловіком, героєм, Володарем, аби її голос потеплішав? У світі Вигука про таке було безліч легенд.

Висока дівчина йшла вулицею Вигукові назустріч. Було вже пізно, але дівчина, мабуть, нікого не боялася. Вона взагалі, певно, не вміє боятися, такі в неї суворі, пильні очі. І чого вона так дивиться? Вигуків плащ, охайно згорнутий, висить на лікті, а такі ж чорні куртки, чи майже такі ж, Вигук бачив на хлопцеві й тут. То чого ж вона? Мабуть, треба було таки зайти до заїзду й лишити плаща. Дівчина пройшла зовсім близько, зачепивши за плащ рукою. Сказала: «Вибачте», — й подалася далі. Коли вона зникла за рогом, Вигук зняв з руки й оглянув плащ. Плащ як плащ. Тут дехто теж носить не куртки, а такі довгі накидки з рукавами. Так, а це що? Ото сором! Ото принц-правитель — плаща перед дорогою не почистив! Як пташка ще десь у степу на плече наробила, так і лишилося. А й справді, тут нема пташок над містом. А раптом та висока дівчина здогадається, що він з іншого світу. Та ну, звідки? Звідки їй знати про голубів і ворон, які можуть ляпнути тобі на голову?

Еріоні одразу вилетіла з голови і дискотека, і симпатичний хлопець з військового флоту, з яким щойно познайомилася.

Хотів провести її додому, та мав чергувати на кораблі. Узяв електронну адресу, та все це така дурня. Вчора — реп'ях, сьогодні — голуб'яче «золото». Та ще й переляк малої Вернейль. Цю лялечку хіба колоквіумом налякаєш, а тут побіліла, трохи не розрюмсалася. Еріоні не спалося до ранку.

Наступний день був важким для класів, що мали у розкладі хімію. Невиспана хімічка спопеляла поглядом кожного, хто траплявся їй на очі.

Та в шостого класу хімії не було. Аг вертала додому в бадьорому настрої. В навушниках у неї стогнало електрогітарами, бряжчало ударниками, ревло пекельним вокалом. Загалом непогана група, лишень виття поліційної сирени, що ним починалася кожна третя композиція, просто роздирало вуха. Щось звукорежисер намудрував із рівнями. Аг роздратовано зсунула навушники на шию. Сутеніло. Аг подумала, що безпечніше було б одразу податися додому, тим більше, що консоль із грою лежала у неї в кишені, але був настрій погуляти. Був настрій податися ген за обрій, далеко, далеко, кілометрів за п'ятнадцять. А дід розповідав, що на Землі були гори, а в горах жили її предки. Були вони затяті. Коли хлопці й чоловіки ставали навколо вогнища й, поклавши руки один одному на плечі, танцювали танок мужності, гори зітхали, як старий дідуган, що вже не може танцювати. Аг теж зітхнула. Вона не була хлопцем. Її б не взяли в те коло, не поклали б рук на плечі. Та й гір нема.

Зовсім звечоріло. Вдалині на дорозі виринули сліпучі білі вогні й стали швидко наближатися. «Бррр! Нічні гонщики».

Згадала одна за чоловічі розваги. Тут, на астероїді, та й не лише на цьому, підлітки обладнували електроцикли величезними сліпучими фарами, гучними сигналами й ганяли на них вночі, будячи сплячі міста, завдаючи клопоту поліції. Найбільшою круттю було приробити на електроцикла ревун, імітатор старовинного мотора без глушника, але це вже каралося не штрафом, а трьома місяцями виправних робіт.

Ці були з найкрутіших. Аг здалеку зачула натужний рев. «От крексель-піксель! Де б його сховатися? Не саджають кущів за містом. А зустрітися вже майже вночі зі скаженими з реву та швидкості гонщиками — абсолютно небажано». Аг відбігла на узбіччя. Низька бетонна закраїна, з пів-метра, а далі рівненька вічнозелена трава. Аг поглянула на нові джинси, на улюблену жилетку, тоді рішуче кинула рюкзака під бетонний парапет і вляглася поруч, так, щоб злитися з тінню закраїни.

Рев швидко наростав. Раптом звук зробився якимось дивним, ніби гонщики кружляли поблизу, а не рухалися далі. Аг секунду повагалася, тоді цікавість узяла гору над обережністю. Аг повільно звелася на лікті й визирнула з-за бетонного парапету.

Гонщики й справді кружляли. Не просто кружляли, вони танцювали хижий зловтішний танок, то підіймаючи свої потворні електроцикли на задні колеса, то виписуючи вихлясті вісімки. Їх було п'ятеро. У рухливих схрещених променях потужних фар розгублено рухалася чорна постать.

Рука в рукавичці затуляла очі, блискуче біле волосся злітало й знов падало на плечі, коли принц Морок нервово озирався.

Аг заклякла. Здавалося б, має радіти, що Морок вклепався, але чомусь не радіє, як не раділа тоді, коли він схопився за горло, ніби йому бракувало повітря. А як же йому, мабуть, зле тепер. Чужий світ, чужа дорога серед вічнозеленої травички.

Вони сміються, як уміють сміятися лише підлітки, по-дурному, по-звірячому. Чортові навушники! Дужкою шию перетисли. «Хвилиночку… Навушники…»

Аг перемкнула звук на вмонтований динамік, наклацала гучність на повну і, стрибнувши на початок попередньої пісні, мстиво тицьнула кнопку програвання. Сирена заволала на весь окіл. Один з гонщиків шарпнувся, махнув рукою, ревіння обірвалося, фари попригасали, і всі п'ятеро здиміли тієї ж миті, безшумні, коли не рахувати шурхоту коліс. Морок опустив руки й повільно роззирнувся. Настала майже повна темрява. Тепер він може побачити Аг. Але їй байдуже. Вона зробила, як вважала за потрібне. Чи так робили люди з гір? Дід казав, вони вбивали ворогів сокирою. Але Палата