Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

немає. І якщо якогось невдаху, який опинився тут, не поглине тайфун, то течії віднесуть його просто до Акулячого архіпелагу, де господарюють зграї акул. Течії дуже швидкі і проходять поруч з островами. А далі до найближчої землі — тисячі миль. Тим більше, що без їжі і води Кощій загине, навіть не досягнувши архіпелага. Справу зроблено. Дружині він скаже, що висадив Кощія біля узбережжя Таїті. А Таїті — воістину райський куточок. Милка буде задоволена.

Ракетоносець провалювався в глибину і одночасно мчав вперед зі швидкістю 20 вузлів. Поруч з командиром стояв вахтовий офіцер. Служака, черговий раз обійдений підвищенням по службі, він недолюблював Штерна. Одного з ним віку, але був лише капітан-лейтенантом і, як кожен невдаха, вважав, що швидке просування по службі іншого — результат наявності «волохатої лапи».

Вахтовий давно помітив, що думки Штерна витають десь далеко і він не слідкує за глибиноміром. Але вирішив озватися лише в останню мить — коли човен досягне граничної глибини, наперед смакуючи збентеження командира від такої грубої помилки.

Та вахтовий не знав, що після виходу з доку комісія Міністерства оборони зробила доповідь про наявність мікротріщин у зварних з’єднаннях корпусу ракетоносця і заборонила командиру проводити занурення на граничні глибини.

Глибина була на триста метрів менша граничної… на двісті… на сто. До шуму води в баластових цистернах додалося поскрипування корпусу під дією жахливого тиску.

— Командире, — озвався вахтовий, — командире, гранична глибина.

Штерн відчув, що у нього зупинилося серце. І майже відразу почув тихе, схоже на далекий грім, гудіння. Воно ставало все чіткішим і виразнішим.

— Що це?

Питання вахтового привело Штерна до тями. «Нічого ще не трапилося, — подумав він. — Адже нічого ще не трапилося. Але що то за гудіння? Мабуть, десь лопнуло кілька цих клятих швів і в тріщину під жахливим тиском увірвалася вода». Його чисто виголене пухке обличчя вкрилося потом.

— Аварійний підйом! — побілілими губами наказав він.

— Аварійний підйом! — повторив вахтовий у мікрофон. Він ще не встиг зрозуміти, що трапилося. Динаміки повторили команду в кожному відсіку човна.

Водночас вони відчули, що стало важко триматися на ногах, і ракетоносець починає провалюватися носом вниз. Вахтовий похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно схопив командира за рукав і зустрівся з його поглядом. В такі хвилини погляд буває красномовнішим за десяток слів. Це був погляд покійника. Вахтовий відчув, що тремтіння охоплює все його тіло.

— Аварійне продуття баласту!

Стрілка глибиноміра поповзла вгору. Командир змахнув краплю поту, що тремтіла на підборідді. Користуючись запасом швидкості, ракетоносець почав здиратися вгору.

— Аварійне продуття… — загриміло у відсіках і замовкло на півслові. Заморгало кілька лампочок на пульті управління і водночас погасло світло.

— Спрацював аварійний захист реактора, — прохрипів вахтовий, хапаючи ротом повітря, яке в темряві відразу стало вологим і з запахом горілого. — Ми втратили хід. Що це, командире?!

«Це смерть, — подумав Штерн. — Стиснене повітря в цистерни не пішло». Йому вже кілька хвилин вчувалося дивне стукотіння, і тільки тепер зрозумів, що то в нього стукотять зуби.

Ракетоносець з усе більшою швидкістю ковзав у глибину океану. Гідроудар, що йшов від корми, зривав механізми і вигинав у напрямку до носа човна сталеві переборки. Одна за одною вони не витримували тиску і ламалися зі страшним гуркотом. Прилади зривалися з кріплень, убивали й калічили людей. В командирську рубку долинули приглушені водонепроникними перегородками крики. Корпус струсонув вибух. Вони попадали, розбиваючи обличчя і руки об прилади і труби, що проходили по стінах. Вахтовий схопився, озираючись, наче приречений до страти, якому щойно зачитали вирок. Він нарешті все зрозумів і на хвилину втратив контроль над собою, а коли отямився, то виявилося, що наступає на Штерна зі стиснутими кулаками, бурмочучи прокльони. Якби той залишився на місці, то нічого б не трапилося. Але Штерн позадкував, доки не вперся спиною в металеву трубу перископа.

Люди, приречені на смерть, іноді роблять жахливі речі. Під час аварії англійського теплохода «Ліверпуль», що виконував трансатлантичний рейс, один лікар-педіатр — чудовий сім’янин і турботливий батько, думаючи, що не проживе більше години, увірвався до сусідньої каюти і там згвалтував і задушив 80-річну стареньку, з якою чемно вітався кожного ранку і навіть іноді приносив з буфету пляшку молока. Теплохід викинувся на мілину. Коли лікаря арештували, він заявив, що старенька недочувала і кожного ранку о шостій вмикала на повну гучність трансляційного приймача, що його сильно нервувало.

Вахтовий ударив Штерна кулаком у підборіддя. Той обм’як і осів на підлогу. Другий вибух, сильніший за перший, гримнув у кормовій частині, де були двигуни. Згори просочилася вода і з дзюркотінням полилася їм на голови. Вахтовий кинувся до драбинки, що вела нагору до батисфери. Озирнувся — Штерн нерухомо сидів біля перископа. Протиснувся в люк і зачинив його за собою.

Риба-молот прокинулася від страшного гуркоту. Вода запульсувала в зябрах. Приголомшена, вона кілька хвилин плавала догори черевом. Та потім стрепенулася і ожила. З глибини спливала чорна куля. Риба підпливла до неї і почала описувати кола — то ширші, то вужчі, і раптом помітила, що жива істота відділилась від кулі і рухається до поверхні.

Вона перекинулася догори черевом і помчала слідом за людиною,