Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

на списа… Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаючий, звідки найшла на нас ця північна й жахлива гроза, які густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запалили проти нас цю нестерпну блискавку?” Далі Фотій дає таку характеристику цьому ворогові: “Народ вийшов з країни північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, як море… ”

Дізнавшись про облогу столиці, повернувся до Константинополя тодішній імператор Михаїл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився в церкві святої Софії, просячи заступництва у Богородиці. Руси захопили та пограбували, як повідомляє хроніст Нікіта Пафлагонський, усі поселення й монастирі довкола Константинополя й на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечним те, що руси–поляни захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно в заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що із церкви на Влахерні, в якій вінчали на престол імператорів, вийняли ризу Богоматері й принесли до собору святої Софії. Ця риза була однією з найбільших святинь православної церкви.

З русами розпочалися переговори. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів із “небуття” нову державу в Європі. “Народ неіменитий, — говорив у своїй проповіді Фотій, — народ ніщо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім’я після походу на нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої висоти й незчисленного багатства… О, яке бідування, послане нам від Бога…”

У 863 р. Аскольд робить новий похід — на Принцеві острови в Мармуровому морі. 866 року — ще один, який, як і попередній, завершився невдало: буря розметала кораблі русів. “І бисть в Києві плач велій”. 874 року відбувся новий похід, вдалий для руських дружин. Аскольд випросив для Києва ієрарха для християн. Це був Михаїл Сирин — перший християнський архіпастир на Русі.

Одним із найважливіших наслідків цих походів на чолі з Аскольдом було хрещення самого князя та його наближеної еліти. Одні історики вважають, що це було 860 року, інші — що, можливо, пізніше. Але ясно одне, що держава Аскольда була вже настільки внутрішньо стабільною, настільки сильною на міжнародній арені, що створилися умови для прийняття християнської релігії, яка ще більше зміцнювала внутрішню владу князя, яка виводила його Київську державу на міжнародну арену і ставила в один рівень із блискучою християнською Візантійською імперією. Таким чином, можна говорити про те, що епоха Аскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був період її найбільшого піднесення. Проте походи на Візантію і, особливо, прийняття християнства викликали велику опозицію в самій його державі.

Справа в тому, що численні походи вимагали великих матеріальних і людських ресурсів, потребували постійної мобілізації дружинної еліти, яка збільшувала свої багатства. Вона, прийнявши християнство, певно, щільно оточила князя Аскольда. І як це водиться, не допускала в своє середовище провінційної родової аристократії. Християнство ж, яке Аскольд прийняв разом зі своїми наближеними, ще більше посилювало його особисту владу та владу оточення. Це повинно було викликати незадоволення племінної верхівки, яка була усунена від походів, від християнства, від величезного багатства, яке здобували в походах.

Ясна річ, було глибоке незадоволення новою релігією й серед волхвів, які втрачали владу над населенням. І ось відбувається злиття опозиції племінної аристократії та волхвів, а також народних мас, які були незадоволені прийняттям нової віри, що витісняла старих богів, старі звичаї, традиції, обряди. У країні Аскольда внутрішня опозиція мала велику суспільну опору. Опозиція шукала підтримки іззовні, бо хотіла повалити християнського князя і його оточення.

Таку підтримку ця опозиція знайшла — це був язичницький правитель сусідньої слов’янської держави Новгорода — Олег. Після смерті Рюрика (879), якого новгородці закликали у 862 р. захищати їхні володіння, Олег залишився опікуном малолітнього сина Рюрикового — Ігоря — та водночас почав розширювати територію новгородських володінь. На той час він уже підпорядкував Новгороду землі полочан, землі смоленського князівства і, отже, з’явився біля верхів’їв Дніпра.

882 року, переодягнувшись на купців, дружина цього новгородського завойовника з’являється на березі Почайни в Києві. Туди був запрошений київський князь Аскольд. Невідомо: прийшов він один чи разом зі своїм боярським оточенням, але, напевно ж, він не сам на сам зустрічався з Олегом. Ймовірно, що він прийшов з тими боярами, які були в змові з Олегом. Тут же Олег убиває Аскольда та спокійно перебирає владу до своїх рук. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести боярської верхівки. Вірогідно, всі вони виступали за те, щоб у Києві був язичницький володар, який би не зачіпав їхніх інтересів, зокрема також і їхніх звичаїв і традицій. Таким чином, у Києві після вбивства останнього Києвича встановлюється нова династія — Рюриковичів. Бо після Олега далі влада в Києві переходить до Ігоря Рюриковича.

Проте, забравши владу в Києві, Олег не скоро передає її Ігореві, утримує її кермо до самої смерті. Отож новгородський завойовник Олег, підкоривши собі київську країну, не створив держави для полян–русів, як писалося раніше в наших підручниках, а покінчив з правлячою династією Києвичів. Він здійснив тут свої автократичні прагнення, ставши речником язичницької боярської опозиції, і так утримувався при владі до самої своєї смерті, до 911 чи 912 року. Те, що проголошувалося у підручниках з історії, що у 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і Київ і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності.

Київська держава існувала вже майже два століття до приходу Олега. Вона витворила свою власну політичну структуру — монархічне правління, не сприйняла новгородського типу політичної організації — віча, або, по–сучасному, — парламентського типу держави. Олег не перемінив монархічної форми правління в Києві, він сам перейняв її й далі зміцнював цю систему. Новгородська земля, як і Полоцька, тепер номінально визнавала київських володарів, зберігаючи свою політичну структуру управління. Ні за Олега, ні за спадкоємців віча як політично–управлінського органу в Київській державі