Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

— ...майже достеменно відомо, — говорило стереозображення, — що Людину з Марса постійно тримають під впливом снодійного, щоб вберегти від викриття цих фактів. Це може надзвичайно сильно збити з пантелику правління, якщо...

Кекстон вимкнув блок.

— Друзяко, — сказав він весело, — ти не знаєш і половини того, що відомо мені. — Він спохмурнів. — Хоча ти можеш мати рацію в тому, що уряд тримає його під снодійним.

— Ні, це не так, — раптом сказала Джилл.

— Що? Що не так, солоденька?

— Людину з Марса не накачують снодійним, — сказавши зопалу більше, ніж хотіла, вона поспіхом додала: — За ним постійно наглядають санітар та лікар, але не було жодних розпоряджень щодо заспокійливих.

— Ти впевнена? Ти ж не одна з його медсестер, правда ж?

— Ні. Там тільки санітари. Гм... більш важливий той факт, що жінкам заборонено до нього заходити і за виконанням цього наказу стежать кілька морських піхотинців.

Кекстон кивнув.

— Я чув про це. Річ у тому, що ти не знаєш, чи дають вони йому ліки, чи ні. Чи не так?

Джилл розглядала свій порожній келих. Її дратувало те, що Бен їй не повірив; але вона розуміла, що повинна перевести тему на себе, щоб повернутися до вже сказаного.

— Бене? Ти ж не здаси мене?

— Здати тебе? Як?

— Я знаю, що вони не дають йому ліків, тому що говорила з ним.

Кекстон повільно засвистів:

— Я знав. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то сказав собі: «Зустрінься з Джилл. Вона мій козир у рукаві». Любонько, випий іще. Ось, візьми пляшку.

— Не так швидко, дякую.

— Як забажаєш. Чи можу я розтерти твої втомлені ніжки? Леді, у вас треба взяти інтерв'ю. Публіка чекає на це з тремтливим нетерпінням. Почнімо від самого початку. Як...

— Ні, Бене! Ти обіцяв, пам'ятаєш? Якщо ти згадаєш про мене хоч словом, я втрачу роботу.

— Гм... Можливо. А як щодо «з надійного джерела»?

— Я боюся.

— Ну? Ти збираєшся розповісти все дядькові Бену? Чи дозволиш мені померти від розчарування і з'їси стейк сама?

— О, я скажу, я й так уже сказала забагато. Але ти не можеш використати це.

Бен мовчав, не випробовуючи удачу. Джилл описала йому, як обійшла охоронців.

Він перебив:

— Скажи, чи могла б ти зробити це знову?

— Що? Думаю, що так. Але не буду: це надто ризиковано.

— А показати мені шлях? Звичайно, ти можеш! Дивись, я переодягнуся електриком — брудний комбінезон, значок союзу, набір інструментів. Ти просто позичиш мені перепустку, і...

— Ні!

— Що? Крихітко, будь розумницею. Ставлю один до чотирьох, що половина персоналу лікарні навколо нього — самозванці від того чи іншого сервісу новин. Для людей це найцікавіша історія від тих часів, коли Колумб вмовив Ізабеллу закласти свої коштовності. Єдине, що мене хвилює, — так це те, що я можу наштовхнутися на ще одного фальшивого електрика...

— Єдине, що хвилює мене, — це я сама, — перебила Джилл. — Для тебе це просто історія, а для мене — кар'єра. Вони відірвуть мені голову, ноги, а потім залізницею вивезуть з міста. На цьому моя кар'єра медсестри закінчиться.

— Гм... Ось воно що.

— Так і буде.

— Леді, ви пропонуєте мені хабар?

— Наскільки великий хабар? Він має забезпечити мене до кінця мого життя в Ріо.

— Що ж... історія варта грошей, звичайно, але не очікуй, Що я перебиватиму ціну «Об'єднаної преси» чи «Рейтерз». Як щодо сотні?

— Ким ти мене вважаєш?

— Ми вже обговорили це, ми торгуємося. Сотня і п'ятдесят?

— Налий мені ще і знайди для мене номер «Об'єднаної преси».

— Це Капітолій 10-9000. Джилл, ти вийдеш за мене? Це найбільше з того, що я можу.

Вона здивовано глянула на нього:

— Що ти сказав?

— Ти вийдеш за мене? Потім, коли вони виженуть тебе з міста, я чекатиму тебе на виїзді і врятую від жалюгідного існування. Ти повернешся сюди, охолодиш пальчики в моїй траві, у нашій траві й забудеш свій сором. Але спочатку ти маєш гарно постаратися і провести мене в лікарню.

— Бене, ти говориш майже серйозно. Якщо запрошу Справедливого Свідка, ти повториш свою пропозицію?

Кекстон кивнув.

— Джилл, ти сильна жінка. Пиши Свідку.

Вона встала.

— Бене, — сказала м'яко, — я не хочу втягувати тебе в це.

Вона скуйовдила його волосся та поцілувала.

— Ніколи не жартуй про одруження зі старою дівою.

— Я не жартую.

— Я здивована. Витри помаду, і я розкажу тобі все, що знаю. А потім ми подумаємо, як ти зможеш це використати, не посилаючись на мене. Цього достатньо?

— Більш ніж достатньо.

Вона детально все йому розповіла.

— Я впевнена, що він не під таблетками. Я точно знаю, що мислить він раціонально, хоча звідки така впевненість, я пояснити не можу. Він говорить дуже дивно і ставить дурні запитання, проте я переконана, що він — не психічно хворий.

— Він був би незвичайним, навіть якби не говорив дивно.

— Що?

— Скористайся головою, Джилл. Про Марс нам відомо небагато, але ми знаємо, що Марс дуже не схожий на Землю. А також те, що марсіани, хоч би які вони були, — це точно не люди. Уяви, що тебе несподівано кинули десь глибоко в джунглях у плем'я, яке ніколи не бачило білої жінки. Чи знатимеш ти всі тонкощі культури, яких там навчаються впродовж усього життя? Чи не буде твоя розмова здаватися їм дивною? І це дуже м'яка аналогія: думаю, що правда в цьому разі щонайменше у сорок мільйонів разів незрозуміліша.

Джилл кивнула:

— Я зрозуміла... І саме тому не звертала уваги на його дивні зауваження. Я ж не ідіотка.

— Ні, ти справді кмітлива — як на жінку.

— Хочеш, щоб я вилила оце мартіні на твоє ріденьке волосся?

— Мої вибачення. Жінки набагато розумніші, ніж чоловіки; це доведено загальним устроєм нашої культури. Передай келих, я наллю ще.

Вона пристала на пропозицію миру й продовжила:

— Бене, цей наказ не пускати до нього жінок безглуздий. Він не сексуальний маніяк.

— Без сумніву, вони не хотіли, щоб він одночасно зіткнувся зі стількома потрясіннями.

— Він не був шокований. Швидше просто... зацікавлений. Мені не подобається, коли чоловіки так не мене дивляться.

—