Жюль Верн - Чорна Індія

– Який я рад, що тебе бачу! – кликнув він.

– Та клянуся святим Мунґом, якщо б я знав, що ти будеш сьогодні на землі, то я не злазив би в шахту!

– А ось пан Джемс Стар! – сказав Гаррі, повертаючи свою лампу в сторону інженера, який досі стояв в тіни.

– Пане Стар! – здивувався Джек Ріян. – Я не пізнав вас! З того часу, як я покинув копальню, мої очі відвикли бачити в темноті, як це було перше.

– А я тепер нагадую собі хлопчину, який заєдно співав. Буде тому десять років! Це, мабуть, ти був?

– Це я, пане Стар, і, як бачите, змінив я службу, та не змінив вдачі. Думаю, що краще співати й сміятися, ніж плакати!

– Дійсно, Джеку. А що ж ти робиш від того часу, коли покинув копальню?

– Маю роботу на фермі Мельрос, біля Ірвіна, в графстві Ренфрей, сорок миль відсіля. Е, та чи можна рівняти це з копальнями нашого Аберфайлю. Джаґан краще знадобився мені, ніж лопата або вила! Крім цього, в шахті так гарно лунали пісні, не те, що на землі!.. А ви йдете в гості до старого Симона, пане Стар?

– Так, Джеку, – відповів інженер.

– То я не буду вас задержувати.

– А чого ти, Джеку, забрів сьогодні аж сюди? – спитав Гаррі.

– Бажав я тебе побачити, друже, і запросити на свято ірвінського клану. Прецінь ти знаєш, що я там є музикою! Буду співати й танцювати.

– Дякую Джеку, та мені годі!

– Годі? Чому?

– Пан Стар може задержатися в нас, і я муситиму провести його в Каллендер.

– Гаразд, Гаррі, музики з Ірвіні будуть ще й на слідуючий тиждень. До цього часу пан Стар поїде, мабуть, і в тебе не буде вже ніякої перешкоди.

– Ну що ж, Гаррі, треба прийняти запросини твого приятеля, – вмішався в розмову інженер.

– Добре, Джеку, – згодився Гаррі, – за тиждень ми побачимось на забаві.

– Гарно, значить, прийдеш! – кликнув Джек Ріян. – Прощавай, Гаррі, кланяюся вам, пане Стар! Тішуся, що побачився з вами й можу про це сказати товаришам. Вас ніхто досі не забув!

– І я нікого не забув! – відповів інженер.

– Дякую вам в імени всіх!

– Прощавай, Джеку! – сказав Гаррі, ще раз стискаючи руку приятеля.

Джек Ріян, затягнувши знов перервану пісню, зник незабаром у темряві.

За чверть години Джемс Стар і Гаррі, спустившись по останній драбині, вступили в саму глибінь шахти. З платформи, що творила дно шахти, розходилися в усі сторони галереї, якими добувано останні верстви вугілля, що находилося колись в копальні. Були вони викувані в верствах пісковика, а піддержували їх грубезні підпори з дерева або кам’яні стіни із каменя, взятого з сусідніх шахт. Оті підпори піддержували тепер землю, це є грубезні верстви ґрунту, що вкривали колись вугілля. Непроглядима темрява царювала в отих коридорах, освітлених колись лампочками шахтарів та електрикою, якою в останніх роках почато освітлювати копальні. Під темним склепінням не скрипіли вже вагончики, наладовані вугіллям, котячись по шинах, не стукотіли вентилятори, не відзивалися голоси шахтарів, іржання коней та мулів, стукіт джаґанів та вибухи, що долітали сюди з усіх кінців копальні.

– Може, спічнете трохи, пане Стар? – спитав Гаррі.

– Ні, приятелю, я бажав би якнайскорше побачити старого Симона.

– Отже, ходіть за мною, пане Стар. Я піду вперед, хоч не сумніваюся, що ви потрапили б самі й не заблукали би серед отих галерей.

– Розуміється, я добре тямлю ще план цілої шахти.

Гаррі підняв високо лампу, щоби посвітити йдучому за ним інженерови, і вступив у високу галерею, що своїм склепінням нагадувала церковний звід. Та не вспіли вони пройти й п’ятдесят кроків, як великанський камінь покотився згори і упав недалеко від ніг Джемса Стара.

– Обережно, пане Стар! – кликнув Гаррі, беручи інженера за руку.

– Це камінь, Гаррі! Мабуть, старе склепіння починає вже обсуватися.

– Пане Стар, мені здається, що цей камінь кинула рука чоловіка...

– Рука чоловіка?.. – кликнув інженер. – Що ти хочеш цим сказати?

– Нічого, нічого... Може, це так мені здавалося, пане Стар, – відповів якось ніяково Гаррі, а очі свої так і вп’ялив у непроглядиму темінь, немов бажаючи проникнути її й доглянути, що там у ній скривається. – Ходім дальше. Не тривожтеся, візьміть мене за руку й можете сміло йти.

– Ходімо, Гаррі!

І пішли дальше, а Гаррі час до часу розглядався, повертаючи в усі сторони блідаве світло своєї лампи.

– А далеко ще? – спитав інженер.

– Найдальше за десять хвилин будемо на місці.

– Гарно.

– А все ж таки мені дивно, – заговорив напів до себе Гаррі. – Це мені вперше лучилося! І чому цей камінь упав саме тоді, як ми переходили?..