Маргарет Мадзантіні - Не йди

з гарячими сидіннями, і ми поїхали до мого автомобіля. Потрібно було замінити масляний насос і муфту. Ми повернулися по запчастини. Механік висадив мене перед своєю майстернею, закинув у багажник усе потрібне й вирушив ремонтувати.

Я не знав, куди себе діти, сорочка була мокрою від поту, окуляри замацані, та спеки я вже не відчував. Відчуття розслабленості від алкоголю було саме тим, чого мені хотілося понад усе. Останній рік, який був для мене успішним, я гарував без продиху, не виходив з лікарні, постійно готовий оперувати. Зовсім випадково я випорснув із зони досяжності, і можливість не ходити на роботу здалася мені несподіваною премією, я вже не бунтував, мені дуже подобалося бути туристом. Я завернув за чийсь будинок. Дітлахи вилили воду на купу пуцолану й почали будувати халупу, що скидалася на велике чорне яйце. Я зупинився й став на них дивитися очманілий від спеки. Моя мама не хотіла, щоб я виходив погратися надвір з іншими дітьми. Після розлучення вона оселилася в «народному» кварталі, неподалік від центру, там було не похмуро, навпаки, жваво й весело. Але твоя бабуся відмовлялася навіть визирнути у вікно, для неї цей квартал не був сумним – вона добре вміла приборкувати сум, – ні, набагато гірше, для неї це було майже убозтво. Це була остання межа перед її примарами. Вона жила у квартирі, відокремившись від усього, неначе на хмарі, на якій вона вибудувала власний світ, у який помістила фортепіано й сина. Як би мені хотілося в нудні пообідні години збігти вниз, у цей вир життя, та я не вважав за можливе принизитися до нього, і я вдавав, що для мене теж цього світу не існує. Вона квапилася сісти зі мною в автобус, що відвозив нас до її батьківського дому, у якому мешкала її мати. І в цьому місці, де було багато дерев і маленьких вілл, я нарешті міг розплющити очі. Там вона була іншою, якоюсь осяйною. Там ми разом валялися на ліжку в її колишній дитячій кімнаті й сміялися. Вона заряджала себе енергією, і її постать теж сповнювалася новим блиском. Потім вона вдягала пальто і свій повсякденний вигляд. Ми поверталися, коли вже було темно, коли на вулиці не можна було нічого побачити. Від автобусної зупинки до самого дому вона бігла, жахаючись прірви, що її оточувала.

Мамине обличчя постало в мене перед очима. Та не одне, а всі її обличчя, що я пам’ятав, до найостаннішого на похороні, коли я попросив гробарів зачекати ще хоча б хвилинку. Я сердито мотнув головою, щоб прогнати цю думку.

Зараз я піду до своєї машини, розрахуюся з механіком, заведу двигун і поїду до Ельзи. У неї ще буде вогке волосся. Вона ходитиме в рожевій ажурній сорочці. Ми поїдемо в ресторан, там сядемо за столик у кінці залу, куди в темряві проникають вогні з затоки. Я посаджу її за кермо, а сам покладу голову їй на плече…

Вона не здавалася мені здивованою, навпаки, було таке враження, що вона на мене чекає. Жінка почервоніла, відступаючи назад, щоб впустити мене. Мимоволі я незграбно зачепив шафу коло стіни. Порцелянова лялька впала на підлогу. Я нахилився підняти її.

– Не переймайтеся, – заспокоїла вона, хитнувшись до мене. На ній уже була інша майка, біла, з яскравою квіткою зі стразів. – А що з машиною? – прошепотіла вона.

Її голос звучав невпевнено. На губах не було помади. Я подивився їй за плечі, прибране жалюгідне житло здавалося мені ще сумнішим. Але я не відчував огиди, навпаки, мені стало несподівано приємно від цього убозтва.

– Її ремонтують.

Я почув, як вона терла долонею об долоню в себе за спиною. Потупила очі, потім підвела їх. Мені здалося, що вона ледве-ледве похитувалася, а може, я просто сп’янів.

– Хочете зателефонувати?

– Так.

Знову я повернувся в її кімнату, знову провів рукою по синелі попелястого кольору. Подивився на телефон, я подивився на нього, як на якийсь пластиковий прилад, який мене ні з ким не з’єднає. Навіть не доторкнувся до нього, засунув шухляду в комоді. Поправив розп’яття, що висіло криво на стіні. Підвівся й попрямував до дверей, хотів піти звідти та й усе. Голова від горілки стала якоюсь дурною. Мабуть, не поїду до моря, мабуть, повернуся до міста, ляжу спати, не хочу нічого й нікого.

– Ну як, додзвонилися до когось?

– Ні.

У неї за спиною цей давно погаслий камін, порожній і чорний, наче беззубий рот. Я беру її за руку й міцно тримаю. Вона часто дихає, широко розкривши рота. Її дихання, як у миші. Від цієї несподіваної близькості обличчя в неї перекривилося. Її підпухлі очі розширилися й бігають під віями, немов дві тваринки, що опинилися в клітці. Я викручую їй руку. Вона така чужа й така близька для мене. Думаю про соколів, про той жах, який вони на мене наганяли в дитинстві. Піднімаю руку, щоб далеко її закинути, з її брязкальцями та її убозтвом. Але хапаю ту квітку зі стразів і тягну до себе. Вона намагається вкусити мене за руку, але їй це не вдається. Я ще не знаю, чого їй треба боятися, не знаю своїх намірів. Знаю тільки, що другою рукою я міцно схопив її шорстке волосся й тримаю, як качан кукурудзи. Потім я кусаю її, в’їдаюсь у підборіддя, у її задерев’янілі від страху губи. Вона починає стогнати, тепер вона має на це причину. Ось я вже зірвав з неї цю квітку зі стразів, рукою мацаю її маленькі груди. А ось мої руки між її кістлявими ногами. Вона жахається моєї несамовитості. Схиляє голову, піднімає свою слабку тремтячу руку. Діставшись рукою до бажаного місця, а воно в неї таке ж худе, як і вона сама, я дістаю свій пристрій. Швидко притискаю її до стіни. Та вона ще й до того вже