Маргарет Мадзантіні - Не йди

була, як маріонетка з жовтою головою, що не може сама рухатися. Піднімаю її за підборіддя. З мого рота їй у вухо тече слина, що потім збігає їй на спину, а я тим часом рухаюся в цьому «суповому наборі», наче хижий птах у захопленому гнізді. Так я знищую її, себе, ці дурні півдня.

Не знаю, чи то вона потім важко зітхала, чи, можливо, плакала. Вона лежала на підлозі, згорнувшись калачиком. Я був як несамовитий, кинувся в інший куток кімнати. Поклавши морду на лапу й опустивши вуха, сліпий песик поглядав білими очима з-під дивана. На стіні мавпа, як і раніше, смоктала з дитячої пляшечки. Мої окуляри лежали на підлозі, біля дверей, одна з лінз розбилася. Я підійшов і підняв їх. Заправив мокрі краї сорочки в штани та й пішов, не сказавши ані слова.

Машину вже припаркували перед майстернею. Ключ було вставлено на місце, я завів двигун і поїхав. Почалася пряма ділянка дороги, обабіч стояли середземноморські сосни й зів’ялий очерет. Я став гальмувати, але зупинитися не вдалося; тож я опустив скло й виблював на ходу. Просунув руку під сидіння в пошуках води, яка повинна була лишитися в машині, дістав її, вона була майже гарячою в пластиковій пляшці. Прополоскав рота, висунув з машини голову й вилив на неї решту води з пляшки. Машина неслася по асфальту, і разом з нею нісся запах спеки й моря, що було вже зовсім близько. Я відірвав руки від керма й наблизив до носа, щоб їх понюхати. Я шукав сліди своєї звірячості, Анджело. Але пахло тільки іржею, мабуть, від поручнів, за які я тримався. Поплював на них. Та виходило, що плював я на своє життя, на свій спокій, на своє серце. Потім почав терти долоні одну об одну так, що вони аж стали гарячими.

Будинок над морем було побудовано в п’ятдесятих, низенький квадратний без будь-яких прикрас. Кущ жасмину виливав свій п’янкий аромат під навіс, що був перед кухнею поряд із великою пальмою. Більше нічого не було в садку, обнесеному невисокими, заіржавілими від морського повітря штирями. Хвіртка, що скрипіла при кожному подуві вітру так само, як кричать чайки, перелякані негодою, вела прямо до пляжу. Ця ділянка узбережжя перед домом була досить малолюдною. Санаторії вишикувалися трошки нижче, за гирлом річки, за великими рибальськими вагами, що зависли в повітрі неначе голодні роти.

Саме твоя мама вибрала цей будиночок на час відпустки, за її словами, він нагадував намет у пустелі, особливо коли сідало сонце і здавалося, що морські виблиски рухали стінами. Вона його вибрала також завдяки котові. Заспаний, він покірливо дозволив Ельзі взяти себе на руки й так у неї сидів увесь той час, поки дівчина з агенції піднімала жалюзі в кімнатах із запахом цвілі, характерним для приміщень, що не провітрювалися цілу зиму. Це був вихідний день десь наприкінці березня. На твоїй мамі було казентинове пальто, такого ж яскраво-оранжевого кольору, як літнє сонце, на яке ми розраховували влітку. Дорогою додому ми зупинилися поїсти в ресторані з похиленими скляними стінами на білій від морської солі скелі, завеликому для нас двох. Було холодно й ми хильнули лишку: карафку вина та по келишку гіркого лікеру. Ми вийшли з ресторану, обіймаючись і трохи похитуючись, з тарілкою, яку нам подарували на добру згадку. Потім сховалися в сосновому бору й кохалися. Потім я ліг, поклавши голову на живіт Ельзи. Так ми пролежали деякий час, слухаючи майбутнє, що на нас чекало. Твоя мати підвелася й пішла збирати почорнілі шишки. А я так і лежав, дивлячись на неї. Я вважаю той день найщасливішим з нашого спільного життя, але ми цього навіть не помітили.

Після того березневого дня промайнуло майже десять років, я проїжджав уздовж того бору, навіть не повертаючи голови. Асфальт під колесами вкрився піском. Я припаркував машину перед очеретом у задній частині садка. Нахилив голову, щоб не зачепитися за дріт, на якому сушилися підстилка та Ельзин купальник. Суцільний купальник сливового кольору з еластичної тканини, як бджолиний стільник, який вона скочувала нижче пупця, приймаючи сонячні ванни. Він висів вивернутий, щоб скоріше висохнути. Плечем я доторкнувся до білого клинця на ньому, цей клаптик лайкри був у нижній частині купальника.

Я обігнув будинок і ввійшов у вітальню з великим кутовим диваном, обшитим блакитною рядниною. Пісок шарудів у мене на туфлях, я скинув їх, бо не хотів, щоб Ельза почула. Я пішов босоніж по кам’яній підлозі, яка залишалася прохолодною. Розставив пальці й притискував підошви до неї, щоб краще відчувати цю прохолоду, ступаючи по сходинках, які вели на кухню. З погано закрученого крана крапала вода на брудну тарілку. На столі лежав шматок хліба, покинутий серед крихточок поряд із ножем. Я взяв хліб і почав їсти.

Твоя мама відпочивала нагорі. Я побачив її з-за незачинених дверей у півтемряві: ноги голі, шовкова сорочка на тоненьких бретельках, простирадло згорнуте на краю ліжка, куди вона його підсунула ногами, обличчя закрите волоссям. Можливо, вона спала й раніше, і через це не почула, як я дзвонив. Ця думка мене заспокоювала, знати, що вона спить, тоді як я… Наче вві сні. Я жував хліб, а вона спала. Її дихання було спокійне, неначе море за вікном. Я скинув із себе одяг у кошик для брудної білизни й пішов під душ. Зійшов у махровому халаті, залишаючи воду на сходинках, узяв сонячні окуляри та вийшов під навіс. Море крізь темні лінзи здавалося більш синім і хитливим, ніж насправді. Я був удома, страх залишився десь там, далеко. Пожежу я полишив позаду, хоч і відчував обличчям полум’я. Я дивився на нього й намагався потроху спалити те, що сталося. (Я мусив звикнути до цієї людини, яку, як мені здавалося, я знав і яка зникла в келишку з горілкою, за цією сороміцькою хіттю, розчинилася, неначе ті брудні кубики льоду. Я підніс руки до рота, щоб понюхати свій подих. Ні, горілкою не тхнуло.

– Привіт, любий.

Ельза