Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

На політгуртку розповідали про Сьомий конгрес Комінтерну в Москві, про створення єдиного народного фронту проти фашизму. Молодь — в авангарді. Він усе добре розуміє. Але фашизм десь за кордоном. У капіталу. Наші кордони на міцному замку! Отож треба радіти, що є можливість жити під мирним небом, яке захищають радянські соколи. Працювати і вчитися.

От тільки якби знайшлося для нього місце в гуртожитку! Одній людині небагато треба: сам на ліжку, речі під ліжком, ото й усе.

У Рози Тюриної, секретаря комсомольського комітету якесь засідання. І Людвіг Верфель тут.

— Як твоє прізвище? — спитала Роза в Чепеля, думаючи, що і його викликали.

Назвався.

— З новеньких. От і добре, що прийшов. На ловця і звір біжить. Дивися, Людвіг, ось тобі ще один. Чепель, кажеш? Сідай, Чепель. Діло до тебе.

— Ще один? А вело є в нього? — запитав Людвіг.

— Найдемо, не бійся, — запевнила Тюрина. — Комсомольці велозаводу позичать. Чуєш, Чепель? Для тебе! Два місяці даємо тобі на тренування. Записуй, Людвіг: Павло Чепель. І не дискутуй. Підемо до директора затверджувати.

Павлові не ясно, що затверджувати, куди збираються їхати. А Роза Тюрина ще диктує:

— Тимофій Солод — раз, Рогов — два, Чепель — три. Бачиш, гарту сільського, міцний, як дубок. Не підведе.

Павло таки дочекався Рози. Вона вислухала його.

— Я не вмію на велосипеді. Тільки в дочок попа нашого є. І не за тим прийшов…

— Чуєте, він не вміє. Відкрив Америку! А хто вміє? Я, думаєш, умію? Сядеш і поїдеш. У передмісті живеш? Данилівський?

— Якби-то… З Гуляйгори.

Роза посміхнулася задерикувато.

— Святе місце. Ти не з ченців, бува? Ні? Тоді нічого викручуватися. Хлопців у нас на фабриці зовсім мало, а дівчат не пошлеш. Читаєш газети, радіо слухаєш? Скрізь естафети, кроси. Туркмени на конях, київські комсомольці — на човнах по Дніпру. А ми своє надумали — на велосипедах! Харків — місто індустріальне. От і повезете у Москву рапорт, як виконуємо другий п'ятирічний план.

Павло, подумавши трохи, сказав примирливо:

— Я не викручуюсь, як треба, повезу. Але добре було б поселитися в гуртожитку. Часу буде більше на підготовку.

— Чого захотів! У мене багато заяв на черзі. Новий ще будуємо, а в старому — як у вулику! Хоч нари, як полиці у вагонах, чіпляй.

— Хоч десь у куточку…

Щось було в його голосі по-дитячому безпосереднє. Він і дивився на Тюрину з таким благанням, що, здавалося, йдеться про те, бути чи не бути…

— Посварився з батьками?

— Ні, не те, — опустив очі, замовк.

Не стала допитуватися, та не хотілося й відпускати, доки не з'ясує, що трапилося.

— Зразу куди підеш?

— Куди? На станцію…

— А може, почекаєш іще трохи? З півгодини? Я звільнюся, і тоді…

Павло стояв біля дверей, знічено мовчав.

— Про гуртожиток поговоримо, — пояснила Роза. — Я сама ж не розподіляю місць. Є фабком, Вільхова. Подумати треба, Чепель. Одне слово, погуляй.

Чекав біля газетної вітрини. А вона ще зайшла в кімнату редакції малотиражки, звідти — до директора, в їдальню: там і знайшла Вільхову. Він бачив, як вони разом піднімалися по залізних сходах на другий поверх, де містився фабком.

Нарешті Роза вийшла до нього.

— Везучий ти, Чепелю. А я перед начальством спекульнула, ти, мовляв, учасник естафети. Обіцяно твердо. Але ще треба почекати трохи. Є у Вільхової варіант. Там одружується один — на приватну квартиру піде.

— А як передумає?..

— І таке буває,— пожартувала Тюрина. — Хоча… Комсомольський комітет навіщо? Не дамо передумати, не бійся.

Через прохідну вийшли разом.

Скрипучі старі сходинки вели на Технологічну Гірку. Все ширше відкривалася перед ними панорама Журавлівки. Корпуси «Червоної нитки» і заводу «Здоров'я трудящим» панували над приземкуватими одноповерховими будинками «приватного сектора» і казенними, барачного типу будівлями уздовж берега Нетичі.

Павло думав, що знову розпитуватиме, чому тіка з дому, з ким не помирився, але ні, Роза цікавилася його селом, колгоспом. У достатку люди живуть чи бідують? Почувши, що батько — інвалід війни, поспівчувала.

— Каліцтво — це гірше всякої хвороби. Важко батькові… І все ж ти щасливий, Павло Чепель. Батько вий, мати є. А я зростала сиротою. Батька денікінці зарубали у двадцять першім, у бою. Під станцією хор, це ж околиця Гуляйгори. Навіть поховали його на сільському цвинтарі. А матір… І вона недовго жила на світі. Не вбереглася. Пішла зимою у Безлюдівський ліс по дрова і не повернулася. Вже весною знайшли її, як сніг зійшов. Збилася, видно, з дороги.

На площі Руднєва Павло попрощався з Тюриною. Далі їм не по дорозі.

Знав тут усі ходи і виходи. Пройшов мимо гранітного пам'ятника Миколі Руднєву — герою громадянської війни. У свої двадцять три роки молодий комуніст був командиром революційного тридцятого полку. Скульптор, мабуть, не повірив, що він був такий молодий вирізьбив Колю Руднєва набагато старшим. Загинув герой у дев'ятнадцятому, командуючи бригадою.

От