Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

«Віктор Іванович», почувши це, нічого не сказав, лише похитав головою. Власне, а що може їй загрожувати? Для чого їм вона без нього? Хіба що — його шантажувати.

— Треба прибрати тіла, — запропонував Кондрашов, і вони до западини, де знайшов смерть майор Молодцов, стягли решту трупів. Слух не підвів старого спеца: їх було таки чотири — у одного, — це напевне той, що стріляв біля валуна, — була добряче розбита голова. «Ільїн» випадково поцілив йому в голову здоровенною каменюкою, котру кинув, аби відволікти, і нокаутував. А от з пістолета він не влучив жодного разу. «Гнів — поганий помічник», — згадав він банальну істину. Вони так-сяк закидали тіла хмизом, після чого капітан сказав, що слід йти звідси, і якомога швидше. Тут «Ільїн» відчув, що йому якось мерзлякувато, щоб не сказати — зимно. Він сходив і підібрав свою одежину, кинуту під час бою.

— До речі, ви не всіх маячків позбулися, — повідомив капітан, побачивши його вдягненим, і витяг з нагрудної кишені куртки старшого чоловіка маленький, розміром із коробку сірників, прилад.

— Що це? — спитав «Ільїн».

— GPS-трекер, дозволяє відстежувати ваші пересування з точністю до десяти метрів.

— А що, нічого більш доладного не вигадали, таку бандуру заперли? В наші часи, пам’ятаю, радіомаячки менші були.

— Так і зараз різні є, — гмикнув молодий, — просто вас ніхто відстежувати не збирався, десь тут застрелили б у глухомані, а тіла поховали. Ви ж самі розумієте... Це я, коли проводжав вас із Неллі Азатівною на госпдвір, вкинув вам до кишені, що під руку трапилося, щоб можна було вас знайти. Тепер воно більше не треба, — сказав він і деактивував пристрій. — Ходімо, нам нема чого тут залишатись, — і пішов просто в гущавину, показуючи дорогу.

— Слухай, капітане, — розуміючи всю несвоєчасність цього запитання, не зміг побороти в собі професійний інтерес «Ільїн». — А що це в тебе за пушка? В наші часи таких, здається, не було.

— Малогабаритний автомат СР-3 «Вихор», — відповів той. Дійсно, раніше такої зброї не було.

Куди його вів цей капітан, «Ільїн» не здогадувався. Явно не до тієї дороги, де їх з Неллі наздогнав джип із нападниками. Зарості усе густішали. Наближався вечір. На землю опускалася осіння сирість і лягав густий вологий туман.

Це мука мученицька — вести авто з пробитим колесом: машина погано слухається водія, ледь повзе, і при тому її весь час тягне вбік, доводиться щосили тримати й виправляти кермо. Проте виходити з машини та йти пішки Неллі не збиралася: як вона оце на отакенних підборах лісом ходитиме? Якби хто попередив, звісно, взула б кросівки. А так...

«УАЗ» ледь сунув слизькою ґрунтовою дорогою. В заростях, потроху віддаляючись, лунали пістолетні постріли. Навряд чи вона їхала швидше, ніж бігали стрільці, але їхні маршрути потроху розходилися, і її це не могло не втішати. Ну при чому тут вона? Що вона такого знає чи має, щоб ризикувати життям? Та хай би за вами заклекотіло за всіма з вашими незрозумілими ігрищами!

Вона всього в житті домоглася сама: чемпіонкою стала, заслуженою артисткою, депутаткою... Так, коли він з’явився у її житті, певних благ додалося, але і до нього вона досить непогано жила... Бути з ним і бути вірною йому вона погоджувалася, а от щодо замахів, нападів, пострілів — даруйте, шановні! Про таке не домовлялися! Ну от, ще цього їй не вистачало: з тайги донеслося приглушене пум-пум-пум! Там хтось стріляв короткими чергами з автомата.

Стіна лісу з лівого боку раптом обірвалася й замість неї відкрилося бездонне провалля величезного закинутого кар’єра. Десь далеко внизу свинцево тьмяніла нежива вода, що збиралася на дні, потроху перетворюючи розріз на гігантське озеро. Очевидно, тут колись брали руду, а тепер родовище вичерпалося і його закинули. Пристрелили б її з ним на пару, кинули б на дно цієї велетенської ями — довіку ніхто не знайде, згадуй лиш, як звали!

Думка про те, що її могли вбити, неприємно озвалася мурашками, що побігли по спині. Неллі нервово подивилася у дзеркало заднього виду: чи нема там кого? Проте там, скільки йняло око, простягалася безлюдна дорога. Вона подивилася на пістолет, що лежав поряд на пасажирському сидінні, і трохи заспокоїлася. Їй доводилося мати справу з пістолетами: в тирі їй зазвичай давали спортивного «Марголіна» або звичайного «Макара». Так що і з цією пушкою теж впорається за потреби.

Взагалі-то вона сьогодні сама собі здивувалася: раніше й мерців зблизька ніколи не бачила, а тут він на її очах впритул розстріляв двох людей — кров з голови Кочетова так і приснула! — а їй — наче так і має бути: зле не стало, не знудило.

Управління підбитою машиною — таки важка робота: вона відчула, як наливаються втомою, важніють її руки. Так вона — заслужений майстер спорту, а що було би зі звичайною жінкою?

Дорога зробила поворот, і «УАЗ» викотився просто в лоб зеленій броньованій бойовій машині з кулеметом на башті. Неллі щосили натиснула на гальма. Добре, що з підраненого мікроавтобуса вона спромоглася витиснути лише десять кілометрів на годину, їхала би швидше — неминуче врізалася б.

З двох узбіч до неї кинулися озброєні люди, але їх випередив полковник Ванін, який підбіг до машини, відчинив дверцята й простягнув руку, щоб допомогти вийти: