Андре Мальро - Королівська дорога

із похмурим схваленням: «У мої роки не міняють одну релігію на іншу… Нарешті доля скінчила безглузде плетиво її життя. Тим краще для неї». Відтоді він поринув у похмуру мовчанку, яку порушував лише задля Клода. Повний витонченого старечого егоїзму, він майже завжди доручав карати дитину старій кузині, матері або вчителям, так що в Дюнкерку (і навіть пізніше, коли підліток, навчаючись у Парижі, познайомився зі своїми дядьками) його спосіб мислення завжди видавався Клодові своєрідно ліберальним. Цей старий чоловік, звеличений оточуваними його покійниками і трагічним відблиском, яким море забарвлювало життя тих, хто був йому близький, не читав Біблії і не боявся Бога. Слова, які дід вживав, розповідаючи про своє тяжке життя, лунали для Клода, мов пронизливий скрегіт малих дверей готелю, що самітньо стояв на порожній вулиці, а ввечері відгороджував його від цілого світу. Коли по обіді дід, торкаючись кінчиком бороди своїх грудей, заводив мову, його обмірковані слова завжди хвилювали Клода. Хлопцеві здавалося, що вони долинали сюди крізь віки або долітали понад морською гладінню з тих країв, де живуть люди, які краще від інших знають тягар, гіркоту і незбагненний сенс життя. «Пам’ять, друже мій, — казав він, — це священний родинний склеп! Я живу тут радше з мертвими, аніж із живими… Я добре знаю нашу рідню: всі ми — і ти в тому числі — маємо однакову вдачу. Чи знаєш ти, що є краби, які з материнською добротою випестують паразитів, які їх поїдають?.. Носити прізвище Ваннек — це вже щось значить — як з хорошого, так і з поганого боку…»

Коли Клод поїхав до Парижа, де продовжував навчання, старий узяв собі за звичку ходити кожного дня до стіни, де були викарбувані імена матросів, що не повернулися з моря; він заздрив їхній смерті, і його старість радо вживалася з тим небуттям. Одного дня йому закортіло показати молодому, надто неповороткому робітникові, як за його часів розколювали деревину, призначену для носової частини; махаючи в запалі двосічною сокирою, він розкраяв собі череп. Клод, як і Перкен, знову й знову відчував симпатію, ворожість та палку прихильність до цього сімдесятип’ятирічного старого чоловіка, що не хотів забувати свою колишню майстерність, і тому помер смертю старого вікінга у порожньому домі. А як закінчать своє життя він і Перкен? Якось Перкен відповів йому: «На мою думку, ваш дід був не такий значущий, як ви це собі уявляєте, а от ви… ви значушіший». Висловлюючись алегорично і прикриваючись спогадами, вони ставали один одному ближчими.

Корабель оповив смугастий, перемішаний із дощем туман. Довгий трикутник маяка з Коломбо прорізав темряву, під ним рівною лінією тяглися вогні доків. Пасажири юрмились на палубі і розглядали їхні мерехтливі плями. Біля Клода опасистий чоловік допомагав вірменинові пакувати валізи; вірменин спекулював коштовним камінням — купував на Цейлоні сапфіри й перепродував їх у Шанхаї. Трохи далі Перкен розмовляв з капітаном; коли він усміхався, його обличчя ставало добрішим.

— Подивитесь на його фізіономію у Шані, — промовив товстун. — Зараз він схожий на сміливця…

— Як ви сказали?

— Шан. Так кажуть таїландці. Це означає «слон». Не приручений, а дикий. Фізично він, скоріше всього, почуває себе погано, зате морально — добре…

По них черконув промінь маяка. На якусь мить яскрава пляма засліпила їх, потім знову розчинилась у пітьмі: краплі дощу, закружлявши у вихорі, зблискували то тут, то там у світлі корабельних ліхтарів; поруч самотньо бовванів у темряві силует арабського вітрильника з високими бортами. Перкен рушив трохи вперед — товстун інстинктивно стишив голос. Клод посміхнувся.

— О, та я зовсім не боюся його! Я провів у колонії двадцять сім років. Так! Проте він чомусь, сам того не знаю, наганяє на мене страх. А на вас?

— Добре, звичайно, було б начхати на це, — напівголосно відповів вірменин, — але так буде не завжди…

— Ви дуже добре володієте французькою…

Безумовно, він мстив за своє приниження.

Невже заради цього він уже збирався зійти з корабля? В його голосі, без будь-якої іронії, відчувалася злість.

Перкен відійшов убік.

— За час відпустки я побував у Константинополі й на Монмартрі… Ні, пане, так буде не завжди…

Товстун обернувся до Клода:

— Вам також швидко, як і всім іншим, він набридне… Та що він зробив!.. Якби він тільки розумівся на техніці — я підкреслюю: техніці, — то в його становищі, коли він тримав у своїх руках цілий край і зберіг його для Таїланду, яку він міг би зробити кар’єру… просто-таки карколомну кар’єру…

Обома руками він накреслив у повітрі коло, затуливши на мить численні вогні порту, які зараз були ближче, проте стали розпливчастішими; здавалось, вони, наче губка, також просякли вологою.

— Подумайте: на таїландських базарах — а це десять — п'ятнадцять днів ходу від нескорених сіл — ви шукаєте коштовні рубіни, звичайно, якщо розумієтесь на торгівлі ними й належите до спритних людей!.. Зараз ви не можете усвідомити цього, бо ніколи не займалися таким ділом… Але це все одно краще, ніж обмінювати вже шліфоване каміння на важкі золоті коштовності!.. Навіть маючи двадцять три роки! До речі, організатором цієї афери був не він — її започаткував ще п’ятдесят років тому якийсь європеєць разом із таїландським королем. Він конче хотів іти до них. Дивно, як до цих пір вони не вколошкали його. Він завжди хотів бути шефом. Як я вам уже казав, бували дні, коли його справи йшли не кращим чином, отож йому довелося навіть подивитися Європу. Двісті тисяч франків! Знайти двісті тисяч франків — то вже не така проста річ, як удавати з себе пана! Проте не можна сказати, що він обдурює тубільців…

— Йому потрібні гроші?

— Так. Але ясно не на прожиття…

До корабля причалювали навантажені фруктами шлюпки індійців, які викручували свої мокрі чалми. Вірменин пішов слідом за готельним посильним.

— Йому потрібні