П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

кілька хвилин, він не витримав і знову вигнувся, щоб подивитись на те місце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нікого. Офіцер зник. Лінія атаки ще перемістилася вперед — вибухи тепер було чутно на десятки метрів далі. Едуард міг тепер зайнятися своєю ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомість він вигинався, як риба без води, затискуючи собі стегно і втупившись в те кляте місце...

Нарешті, він наважився. Але було дуже важко. Піднявшись на ліктях, він почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передпліччя, а от лівою ногою можна було трохи відштовхуватися. Кожен метр давався неймовірними зусиллями. Важко пояснити, навіщо він це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнівним типом — всі його терпіти не могли. Він був із тих офіцерів, для яких військове підпорядкування було важливішим, ніж атака на ворога. Як на рядового, Едуард не був втаємниченим в ієрархію всієї системи, та чуття йому підказувало, що так воно і є.

Але його намір було різко обірвано. Він заледве подолав сім чи вісім метрів, не більше, як зовсім поряд розірвався снаряд надпотужного калібру і прибив його до землі. Власне, лежачи на землі, сильніше відчуваєш детонацію. Він напружився, витягнувся, як стріла, але права нога не слухалася ніяк. Лежав, як епілептик, скований судомою. Погляд Едуарда все ще був прикутим до того місця, де ще недавно стояв Прадель. Раптом величезна стіна ґрунту, як потужна штормова хвиля, здійнялася в небо. Невже він надто близько підповз, і його зараз накриє землею? Все обва­лювалося з жахливим гуркотом, страшним ревом якоїсь потойбічної істоти. Вибухи і свист куль, постріли, які висвічували небо, в порівнянні з тією стіною землі були просто нічим. Здерев’янілий, він заплющив очі, під ним двигтіла земля. Притиснувшись до землі, він старався не дихати. А коли прийшов до тями, то зрозумів, що все ще живий, і це було просто дивом.

Як тільки земля осипалась, він із подвоєною енергією траншейного пацюка знову кинувся повзти на спині туди, куди чомусь кликало його серце. І лише згодом він зрозумів, чому: там, куди щойно звалилася купа землі, з-під насипаного ґрунту виглядало невеличке сталеве вістря. Усього кілька сантиметрів. Вершечок багнета. Тепер усе ясно. Там, унизу, засипало солдата.

Порятунок засипаних — це ніби проста справа для того, хто знає, як. Але сам він ніколи цього не робив. Там, де він служив, сапери часто відкопували лопатами чи заступами отаких от засипаних хлопців. Але, на жаль, викопували запізно, і, закінчивши справу, їх виймали з-під завалів уже посинілих, із страхітливо виряченими очима, що вилізли з орбіт. Раптом згадка про Праделя наздогнала Едуарда, і він кинувся до роботи.

Дій! Швидше!

Він перевернувся на живіт, але пошкоджена рана на нозі тут же дала про себе знати. З глухим стогоном він усе ж таки рив зігнутими, як граблі, пальцями. Поганий інструмент, якщо хлопцеві там унизу вже бракує повітря. Едуардові не треба було багато часу, щоб це зрозуміти. На якій глибині той знаходиться? Якби ж то було чим копати! Перікур роззирнувся. Він кинув погляд на тіла вбитих, але при них не було нічого такого, щоб можна було використати, — жодного інструменту, нічого. Єдине, що можна зробити, — витягти той багнет і длубатись ним, але це забере чимало часу. Йому здалось, що той, унизу, покликав. Звичайно, навіть якщо він десь неглибоко, при такій гуркотняві неможливо було це почути, навіть якби той кричав. Це була лише бурхлива Едуардова уява, бо він розумів, наскільки це терміново. Або ви рятуєте заваленого якнайшвидше, або викопаєте його вже мертвим. І поки він пальцями вигрібав землю довкола багнета, сам себе запитував, чи він хоч знає того засипаного? Прізвища солдатів з його загону, їхні обличчя проскакували в його думках. Це так недоречно було зараз... Але йому хотілось би врятувати товариша, і щоб це був хтось знайомий, з тих, хто йому подобався. Це надихало працювати швидше, поглядом він усе ще шукав, чим би собі допомогти. Але нічого не знаходив, а пальці вже задерев’яніли. Йому вдалося розкопати десь сантиметрів двадцять землі довкола багнета. Але коли він спробував зрушити його, нічого не вийшло — багнет тримався, як міцний зуб, і це знесилювало. Скільки він отак уже риє, дві чи три хвилини? Той бідолаха уже напевно мертвий. Згорблене тіло Едуарда почало вже боліти, німіли плечі. Він так довго не витримає. Його брали сумніви від знесилення, рухи втомлювали все більше. Йому важко було дихати, м’язи відмовляли, судома охопила його тіло, і він що сили вдарив кулаком об землю. Аж раптом щось у відповідь ворухнулось — невже? У нього ринули сльози, він ухопив обома руками металеве вістря багнета і щосили потягнув на себе, рукавом витираючи сльози, що вперто текли по обличчю. Далі раптом пішло легше. Він спробував засунути руку углиб, щоб витягти багнет повністю. І нарешті переможний крик вирвався з його грудей — ура, багнет піддався! Він вийняв його, здивовано роздивляючись, ніби не повірив своїм очам, тоді роздратовано застогнав від безсилля і почав кулаками гатити по землі. Накресливши широке коло затупленим різаком, він став лезом піднімати землю і відкидати її обома руками. Невідомо, скільки це забрало у нього часу. Біль у нозі посилювався. І нарешті, щось є — він намацав тканину, ґудзик. Як божевільний чи мисливська собака, Едуард кинувся знову копати, обома руками. Земля почала просідати під ним у яму, він знов щось намацав, що це? Ось його руки відчули гладеньку поверхню каски, її контури відчувались кінчиками пальців. Це — він! Сльози знову потекли рясно, й одночасно він закричав, а його знесилені руки з нелюдською силою продовжували роботу, дико розгрібаючи землю. Нарешті з’явилася голова солдата. Він був на глибині не більше тридцяти сантиметрів, і здавалось, ніби заснув. Він його упізнав! Як же його звати? Але він мертвий... Ця думка була така болюча, що Едуард зупинився і подивився на свого товариша, який лежав тут, під ним. Він відчував себе таким же мертвим, бо дивився на свою смерть, і це його просто вбивало.

Схлипуючи, він продовжував розгрібати землю довкола тіла. Тепер пішло швидше, от уже видно плечі, торс до пояса. Але перед обличчям