Михайло Петрович Старицький - За двома зайцями

Прокіп Сви­ри­до­вич і Хим­ка.

Химка (од две­рей­). Не­ма ча­су! Дму, дму у то­го каторжного­ са­мо­ва­ря, а він і не ки­пить…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та тут ось тре­ба до Кун­де­ре­ви­ча збі­га­ти, на гроші!

Химка. Та як же я по­ки­ну са­мо­вар? Він так по­гас­не!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ти йо­го розідми швид­че!

Химка. У ме­не ду­ху не­має на вітря­ка! Я вже хвар­ту­хом ма­ха­ла, ма­ха­ла… ма­ха­ла… так тільки жевріє…

Прокіп Сви­ри­до­вич. А ти ще пе­ле­ною йо­го по­ма­хай!

Химка. Дай­те кра­ще ва­шо­го чо­бо­та!

Прокіп Сви­ри­до­вич (ски­да). Прав­да, у ха­ляві більш вітру. Так розідми ж ху­тенько та й ту­ди збігай!

Голос Проні (з кімна­ти). Хим­ко! На за­пис­ку!

Химка. У ме­не не де­сять ніг, а дві!

Голос Проні. Що ти там гав­каєш? Іди, ка­жу!

Химка. От на­ка­заніє!

(Іде до кімна­ти).

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна.

Явдокія Пи­липівна (збен­те­же­но). Сест­ра Сек­ли­та йде! Ну, що йо­го ро­би­ти?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Нев­же? От ха­ле­па! Ска­же­мо, що до ве­черні зби­раємось або­що.

Химка з кімна­ти біжить че­рез світли­цю в вихідні двері.

Голос Сек­ли­ти (за две­ри­ма). Ку­ди це ти, Хим­ко?

Голос Хим­ки. За ви­ном якимсь.

Голос Сек­ли­ти. От і доб­ре; при­цуп же й горілки, а то у вас ча­сом не­ма.

Голос Хим­ки. Не ка­за­но.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Мо­же, да­ти уже їй чар­ку, щоб шви­д­­че пішла?…

Явдокія Пи­липівна. Та чо­му б і не дать, так бо­юсь Про­ні; от ли­хо!

Ті ж і Сек­ли­та.

Секлита (вліта з ко­ши­ком). Доб­ри­вечір вам у ха­ту!

Явдокія Пи­липівна. Здрас­туй, сест­ро!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Здрас­туй­те!

Секлита (ки­да до по­ро­га ко­шик і роз­ля­гається на сті­ль­ці). Оце вто­ми­лась! Біга­ла, біга­ла, як той хорт за зай­цем, до­­ки не вип­ро­да­ла усіх яб­лук; а це ду­маю, да­вай забіжу до Сірка та ковт­ну чар­ку-дру­гу горілки!

Прокіп Сви­ри­до­вич. До яко­го Сірка? В ме­не був со­ба­ка Сірко, та я йо­го дав­но прог­нав з дво­ру, що так по­га­но дра­ж­ни­ли.

Секлита. Хіба ж вас не Сірком драж­ни­ли та й те­пе­ра дра­ж­нять усі на По­долі?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не Сірко, а Сєрков!

Секлита. Ку­ди ж пак? За­паніли наші! А в однім чо­боті хо­дите!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я в своїй хаті влас­тен і го­лий ходит­и!

Явдокія Пи­липівна (при­но­сить пляш­ку горілки і чар­ку). А хоч би й за­паніли, так доч­ку яку маємо!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Тре­ба вам якось кра­ще нас величати­!

Секлита. Та про ме­не, хоч і Сєрков чи й Ряб­ков! (До Яв­докії Пи­липівни). Чо­го ти з по­су­ди­ною дер­жиш­ся? Стано­ви її на стіл!

Явдокія Пи­липівна. Ви­пий, сест­ро, чар­ку, бо ми з ста­рим за­раз до ве­черні ви­ряд­жаємось…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ні на ко­го й ха­ти зос­та­ви­ти, бо й Хим­ку зас­ла­ли; то тре­ба за­пер­ти.

Секлита. Не тур­буй­тесь; ідіть бай­ду­же: я са­ма тут по­го­с­по­дарюю! Са­мог­рая при­та­ра­ба­ню…

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Яв­докії Пи­липівни). Ну, що ж те­­пер…

Явдокія Пи­липівна (ти­хо). І душі не­ма, як ввійдуть Про­ня; та­ке бу­де!

Секлита. Та чо­го ви там вор­ко­че­те, старі? Ще не навор­ко­тались? Вам би уже по­ра скуб­ти­ся! Та ну-бо, Яв­до­хо, чо­го це ти на­ду­ла­ся, як індик пе­ред смер­тю!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Яв­до­хо! Знай­шла Яв­до­ху! Скажіть ще Вівдя! Ко­ли б хоч доч­ка не по­чу­ла!

Секлита. Та ну вас з ва­ши­ми вит­ре­бенька­ми! Яв­до­хо, чу­єш! Чо­го ти на­бун­дю­чи­лась? Да­вай мерщі горілку!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та не кричіть-бо хоч так ду­же!

Секлита. Чо­му ні? Хіба в ме­не гор­ло ку­по­ва­не?

Явдокія Пи­липівна. Тай ву­ха ж у нас не по­зи­чені.

Секлита. За­паніли! Та що ба­ла­ка­ти: да­вай пляш­ку і чар­ку.

Явдокія Пи­липівна. Та чи во­но не го­диться? У нас та­ка доч­ка!

Секлита (бе­ре пляш­ку і на­ли­ва за­раз чар­ку та в рот). Ве­ли­ка ця­ця! Но­си­тесь ви з нею, як з бан­ду­рою!

Явдокія Пи­липівна. Єсть-бо й з чим: вчи­лась у пенціоні аж три місяці!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не аби­де, а у пенціоні!

Секлита. Чу­ли ми вже це, чу­ли! Аж очортіло!

Ті ж і Про­ня.

Проня (аж ру­ка­ми сплес­ну­ла). Так і зна­ла! Що це ви, до нас у гості?

Секлита (знов ви­пи­ва чар­ку). Як ба­чиш, не­бо­го!

Проня. У нас сьогодні не прий­ом­ний день.

Секлита О? Що ж там скоїлось? У ме­не ду­же приємний: усі яб­лу­ка спро­да­ла!

Проня. Не­об­ра­зо­ваність! Не ро­зумієте! у нас сьогодні при­й­ому не­ма!

Секлита. Яко­го прий­ому? Хіба нам в нек­ру­ти ко­го одда­ва­ти?

Проня. З ва­ми го­во­ри­ти - го­ро­ху наїстись!

Секлета. Їж, сер­це, та ди­вись, аби не збуб­нявів.

Проня. Що ж це та­ке? Прий­шла з доб­ро­го ди­ва, з великого­ чу­да та й ти­кається?

Явдокія Пи­липівна. Чо­го-бо ти, сест­ро, на­па­даєшся на Про­ню?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та і «ти» ка­зать не го­диться: те­пер уже старі зви­чаї по­ки­ну­ли; тре­ба по-модньому поводити­сь!

Проня. Поніма во­на у моді толк! (Набік). Гос­по­ди, як Го­лохвастов зди­бається тут з тіткою - про­па­ла я!

Секлита. Нач­ха­ла я на ваші мо­ди! Ви, здається, зовсім по­дуріли на старість!

Прокіп Сви­ри­до­вич. По­дуріли чи не по­дуріли, Сек­ли­то Пи­липівно, а вже до вас по­зи­чать ро­зу­му не піде­мо!

Проня. Уже б швид­че до ва­шої Пи­до­ри