Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- По мені не ходили, сестро, цноту Пилипкові віддала-м, - похвастала Оксана. – Йой, а штанців ти чом не маєш? – диву давалася гостя.

- У нас їх рідко хто із жінок носить літом, - пояснила Ганна.

- Е ні, зовухно! Те не є добре. Я одягну тамті, що була в них, а ти ось ці чисті маєш, бо ж сором! Я сюди правилася, то й штани одягала-м, а вже тутки, у великій Україні, Пилипко звелів зняти їх. В мене троє ще є – дарунок братової.

Ганна нехотя спробувала надягти дарину. Ніжна байка приємно обтягувала тіло. “Як вона, бідна, буде жити? – подумала Ганна, викручуючи коси. – Чужа ж тут і вбога!..”

Геть звечоріло, як ятрівки вирушили під гору до обійстя, несучи в оберемках одіж. Оксана перевдяглася в квітчасто-клітчасту спідничку і звичайну полотняну сорочку, коротшу за Ганнину.

Хтось палив потойбіч Тясмину торішнє листя, і сиві дими впліталися в сіро-сині туманці вечора, духманячи околи. Хтось десь виляскував праником полотно чи білизну, і Лука луною повторяла: “Так-так-так! Так! Так! Так!”

- Файно ту у вас, сестро! Йой, файно.

- Тішся тепер тим, що є у тебе, бо ж оте обійстя твоє, - вказала поглядом на дерева в сутінках Ганна. – Земля там краща від нашої.

- А то чо меншому ся достало? – дивлячись у сутінки, запитала Оксана.

- Така, видно, твоя доля, - зітхнула господиня, не знати від чого. – Одному краще, другому гірше посилає…

У дворі їх зустріли стривожені Домка з Тодоськом.

- Чого ви так довго там бовталися? Чоловіки як не показяться, - шепнула вона, поцілувавшись із зичливою приїжджою. – Я, Ганно, воду поставила на кабицю і дрова підпалила, то може галушок звариш?

- Куди маємо, сестрице, квапитися? – нарочито голосно мовила Оксана, беручи на руки тяжкого острашеного Тодоська. – Чей же вперше ся зустріли! Ще нагаруємо-си, би-м здорові були, - явно адресувала вона свої слова чоловікам. – А чо, мо’,  неправду кажу?.. А де  ж твоя мала однойменця, Домцю?

- В баби Параски лишилася. Не могла відмовити, - виправдовувалася перед Ганною. – На пару днів просили лишити.

- То й добре, - заспокоїла її Ганна. – Там їй краще буде.

Карпо, на Ганнин подив, стримався, сказав лише: “Вечерять же, Ганко, треба вже, а ви…”

Вечеряли мовчки гречаними галушками, колом сидячи на рядні і наколюючи їх на спички. Зголодніло сьорбали гарячу юшку, лише іноді перемовляючись під стріски вогнища, що догорало в кабиці. В сутінках чулися перші погуди хрущів, з Тясмину доносилося кумкання жабок, що спліталося зі співом птаства по берегових лозах та вільхах за Лукою в один ручай. Особливо чарувало й заворожувало все Оксану, яка вперше чула таке.

Зразу по вечері жінки вляглися спати. Чоловіки подалися на край міста в гості до дядька Харитона. На тому й скінчилося вбоге свято зустрічі та знайомства з новоявленою невісткою. Сподобалася і вона всім, в всі їй. Спати вона пішла “на фіру”.

- Йой! Чо си турбуєте? Спатиму, як маком напоєна. Звикла-м у довгій путі, - запевняла Оксана господарів.

Наступного дня з досвітку Ганна, як заведена, місила заміси, закидала й шпарувала хату, а Оксана, від допомоги якої та навідріз відмовилася, весь день гребла, чи як говорила, теребила свій перцельок-городець, почавши від вулиці і аж до берега. Ганна, коли виходила по воду чи по глину, бачила нерозгинну постать ятрівки, розуміла її запопадливість у роботі і  раділа за Пилипа.

- Тутки у вас, сестро, грунти куди ліпші за наші, - хвалилася Оксана за обідом Ганні. – У нас тамки твань та болото чи ізвори з каменем, а ту рівнинець чорноземний. На ниву і капусту садовити можна, і огірки, а під гору тоту – бульбу, квасольку чи ще щось, - планувала вона.

- Щось посадимо, Оксанко. А де ж подвір’я будете зводити? Десь коло печища може?

- Не маємо ж насіння, а на подвір’я треба всякої ліснини, а де її взяти?

- Якось і грядки засадимо, і хату зведете, - втішала господиня зовицю. – Не печися тим, Оксанко. Думаєш, чоловіки пішли просто в гості ото?

- А то ж чо? – зробила великі очі Оксана.

- Пішли відробляти за ліс до дядька. Думаєш, де ми взяли лісу оце все звести? В нього ж!

- Він що, дідич у вас який чи маєтник?

- Коли дідич і маєтник це багач, то ні, але Лісок свій має, що й на тридцять обійсть вистачило б.

- Відробляти?.. А я си дивлю, що братко Карпо взяв граблі, думаю, віднести позичене хоче. Добре, що я вмовила Пилипка накинути мого киптарика. Хорий же ще, - притишено призналася. – Ну геть-геть!

- Карпо його лише для догоди дядькові взяв, двір загрібати, а по господарству все сам робитиме. Шкода лише, що знову напосівся йти на війну. В п’ятницю вже чигиринці мають відбути в Гайсин.

- А ти, сестро, вговори го си лишити, хоч напоки-що.

- Те неможливе вже, бо заберуть до царських генералів або ще десь.

- А він за комунію йде?

- Не за комунію, а за червоних козаків, - сказала Ганна. – У банди йдуть молоді повсюдно, а козаків землею ніби наділятимуть. Може, то й щастя твоє, Ксеню, що твій хворий, бо здорових усіх беруть, - заслізилася Ганна.

- Йой, сестро! Ти чо? Може, все кінчиться файно, адже козаки – то, прошу, не ляські які жандарі, - заспокоювала, хрестячись, Оксана.

- То гірше, зовичко, за жандарів, то, як кажуть батько, смерть наша.

- Свята Маріє-Магдалино, спаси