Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

й помилуй, - замолилася Оксана. – Цю велику Україну так розписували мені, - заговорила згодом, - а воно, бачу, ту більші нявки-злидні жиють, ніж у нас. Під тамтими ляхами хоч кавалок хліба мали, а тут, під маскалями, в трударя-сараки і того бракує. Там вшисько лях бере, а ту москаль і позавшисько, бачу, обдирає. 

- Були й ми, хоч убогі, та як мовиш, з кавалком, а тепер у цю війну все скінчилося, навіть селяни без хліба животіють.

- А я, сестро, в тяжі оце, - перевела мову Оксана на інше, показуючи радо на свій живіт.

- В якім тяжі? Вагітна, то це я знаю. А чого ж радієш?

- Як то чого? І вуйко мій, і брат, і панотець радили мені, як мала-м сюди правувати, щобись дітей більше дбала-м, бо ж вигинуло і гине люду нашого у войні скільки, а хто ж його, як не ми, сестро, відродить?

- Так радили, кажеш. І не соромно їм та й тобі було? – глянула Ганна на Оксану. – Отець, мабуть, молодий?

- Чому молодий? Панотець, як світ, старий вже, а що?

- У нас ні отець, ні брат, ні піп зроду такого не порадять.

- Бо не розуміють, альбо той піп, може, москаль який, то йому байдуже до приплоду нашого. Що ж тут соромного? Ми ж, жінки, перше маємо брати собі на карб, аби наш народ жив і множився. А хто ж іще, сестро?

“Он воно що… Їхні люди мають оправд у дітях і ними так не печуться, як наші, а навіть тішаться, бо замість докору мають пораду не лише рідних, а й святого отця. Дивина! І чоловіки у них не докоряють жінкам зайвими ротами, і то, мабуть, розумно. Он і Леся зізналася, що коли б вона послухалася Андрія та віддалася йому, то мала б сина чи доньку, а з ними і горе було б меншим,” – роздумувала Ганна, зрозумівши, що марниця всі поговори, коли жінка має свою радість і втіху.

Два дні підряд працювали Карпо і Пилип у дядька і таки домовилися зі старим про ліс на хату. Раділи, бо Харитін сказав, що схвалює побудову нового обійстя і буде допомагати, чим зможе. Третього дня зранку брати були вже в дядьковому Ліску і за день зрубали та спиляли цілу купу лісу, частину навіть перенесли до мосту, а допомагав їм ще й Левків брат Никодим…

Так як в Україну прийшла безвихідь громадянської війни, то кожний чоловік при повнолітті мусив до когось примикати, йти в якісь загони і воювати за хату, родину, двір, село чи місто – або з російською білою армією та бандитами-чорносотеньцями, або із ватагами проросійських анархістів, яких особливо багато напливло в денаціоналізовану імперією Україну.

Настановивши Пилипа в господарюванні та будівництві, Карпо попрощався з Ганною, хворою сестрою Домкою і Тодоськом, поцілував малу Домашку в колисці і пішов на ярмарчище, де збиралися Червоні козаки, толком не відаючи, куди вони прямуватимуть. Гріла чигиринців віра у те, що рештки царату будуть знищені, багатії втечуть світ за очі, банди будуть розбиті, а земля, ліси, фабрики й заводи належатимуть тим, хто трудиться.

Не лише Карпа кликала надія донищити на рідній землі поплічників царату і породжені ним банди усіляких самозванних і самочинних атаманів, які загуляли по Україні, вбиваючи, руйнуючи, плюндруючи і нищачи. Надія гріла і соціал-націоналістів, соціал-демократів, соціал-революціонерів, селяноволівців, робсільдемократів, самостійників, автокефалістів, укапістів-боротьбістів і сонми інших. Проімперським елементам було вигідне оте різночинство, вони потай організовували, вели, спрямовували й насаджували його, бо спай народу, тим більше на національному грунті, призвів би до неможливості боротьби з націонал-соціалістами та націонал-демократами в Україні.

Шикувалося Червоне козацтво під Камінною Горою: кіннотники – до Примака, пішці – до Черняка, матроси – в Одесу і Кронштадт. Дзвонив, як і на всякі урочистості, дзвін із каланчі, загони вибирали старших, які мали порядкувати в путі. На майдані стихійно організовувалася так звана чигиринська сотня, яку очолили чорноморський матрос Михайло Брайко – отаман і його побратими Юхим Гудзенко, Йосип Солонько та Денис Мищенко – сотенні товариші, отаманці відділків.

Карпо, стримуючи у грудях щем і біль розлуки з родиною і обійстям, ніби бачив, як гарують коло будов-недокінців його Ганна, а поряд на голому дворищі – Пилип із Оксаною. І рвалося його серце навпіл, і крутилося в його голові сказане перед смертю матір’ю, що рід їхній зачурканий ще із прадавна, а тому щастя йому ніколи не буде. “Може, то неправда, - шукав він полегші, - може, колись буде нещастям, як і всьому на землі, кінець?” Сумота, непевність, навіть страх скиглили в його душі – і на майдані, і вже на мосту, коли оглянувся на Камінну Гору, під якою виріс і від якої тепер ішов, не знати, куди… А день стояв сонячний, тихий, теплий.

За мостом Карпо побачив у голові загону Левка із червоним стягом на держальці і подумав: “Як на парад ідемо!” Стяг віявся ледь-ледь. Обіч шляху загін мовчки проводжали старі й малі та жіноцтво, і не в усіх очах він бачив приязнь чи співчуття. І все ж у ньому росла певність, що вибір їхній правильний, - мабуть, не місто треба боронити, а увесь рідний край, тоді вони здобудуть і землю трудівникам, і заводи та фабрики – міщанам, і тоді настане рівність для усіх і достаток.

Думав він і про місто, й за яким зрісся і яке полишав. Його Лука й Гора, яри та байраки із верболозами стояли в очах, як і знайомі та незнайомі люди, і дивились на нього з докором, що кинув те все, хтозна на кого і для чого.

За містом до загону влилися відділки вітовчан, стечівчан і крилівчан. Через кучугури, шелюги й чагарі він позмієно вибрався в степ, і до прощальних кукукань зозулі з Луки долучився розливно-срібний спів жайвора. Загін віддалявся у дзюркотах жайворів, дихаючи духмяно-п’яним вітерцем і купаючись у ласкавості підсоння, яке ховало в димному мареві серпанків рідне місто. У загонний ручай по путі вливалися все нові й нові відділки пішців, вершників,