Колм Тойбін - Завіт Марії

І вона повторила: «Навіть проти самої смерті». Від її слів я заціпеніла.

— Навіть проти самої смерті, — знову сказала вона, — можливо, Лазар — це тільки початок. Зараз він — живий, удома з сестрами, але можу заприсягтися, що тиждень тому він був мертвий. Можливо, це — те, чого ми чекали, і тому збирається народ, і так гамірно ночами.

Наступного ранку на кухні ми дізналися, що Марта, Марія і Лазар прийдуть до Міріам, щоб разом іти на свято. Нам сказали, що Лазар іще слабий, і сестри бачать, як люди його бояться.

— Він знає таємницю, не доступну нам, — сказала Міріам. — Його дух устиг прижитись у новому світі, і люди бояться того, що він може розповісти, бояться того, що він знає. Сестри не хочуть іти з ним на весілля самі.

Я одяглась особливо ретельно. Було жарко, через те віконниці не відчиняли. Повітря в кімнаті було вологим і задушливим, ворушитись не хотілось. Ми з Міріам кілька разів залишалися на самоті, але почувалися ніяково, не піднімалися зі стільців і не розмовляли. Ми обидві чекали, коли вони прийдуть. Кілька разів, почувши якісь звуки, ми з острахом зводили очі одна на одну, передчуваючи недобре. Жодна з нас не уявляла, що буде, коли Марта і Марія заведуть у кімнату свого брата. Час ішов — і напруга зростала. Кінець кінцем, від нерухомості, спеки і тиші я заснула. Розбудила мене Міріам. Вона прошепотіла: «Прийшли нарешті».

Сестри були вродливішими, ніж зазвичай. Вони урочисто ввійшли до задушливої кімнати, наблизились, і я побачила, скільки в них благородства, рішучості і наполегливості, неначе те, що сталося, відмітило їх якимось особливим знаком. Це відчувалось у їхніх повних гідності манерах, у світлих, сяючих усмішках. Коли вони підійшли, я зрозуміла, що вони вважають мене причетною до того, що сталося, хочуть доторкнутися до мене, обійняти, подякувати, наче я допомогла воскреснути їхньому братові.

Лазар постояв у дверях, а потім повільно пройшов до кімнати. Він зітхнув, і всі ми подалися до нього, і цієї миті, саме тепер, у мене і, думаю, у будь-кого з’явилась єдина можливість спитати у нього. Напівтемна кімната, нерухомість повітря і те, що всі ми, всі четверо, уміли мовчати, надавало нам можливість поставити питання. У ці кілька секунд кожна з нас могла запитати його про наповнену душами прірву, де він побував. Що там: непроглядна, всепоглинаюча темрява чи світло? Що там: вічне неспання, марення чи глибокий сон? Що там: голоси, чи тільки мовчання, чи інші звуки — скрапування води, зітхання, відлуння? Чи впізнав він когось? Чи зустрівся зі своєю матір’ю, яку ми всі так любили? Чи він пам’ятав про нас у своїх мандрах? Чи були там кров і біль? Що там: тьмяний сірий пейзаж чи червона долина, оточена скелями, чи ліси, чи пустелі, чи суцільна імла? Чи там страшно? Чи хотілось йому повернутися назад?

Лазар, стоячи в напівтемній кімнаті, знову зітхнув — і щось зламалось, єдина можливість була втрачена — мабуть, назавжди. Міріам спитала, чи не хоче він пити, і він кивнув. Сестри підвели його до стільця, він сів і одразу поринув у себе, неначе ніколи не жив серед нас. Здавалося, вся його увага була спрямована на якусь внутрішню силу, що, як сказали сестри, не дає йому спати ні вдень, ні вночі.

Він так і не сказав ані слова, і ми пішли на весілля. Сестри вели його попід руки, і неможливо було відвести очей від цього видовища. Він рухався так, наче був переповнений оглушливим новим почуттям — власною смертю, наче був наповненим по вінця глеком джерельної води, що знемагає під власного вагою. Спочатку я ніяк не могла від нього відвести погляду, а потім так намагалась на нього не дивитись, що зовсім не думала про те, що на мене чекає, доки ми не наблизились до будинку нареченого, і я не побачила натовп, що, як я знала, жодним чином не був причетний до весілля. Тут були не тільки вуличні торговці та рознощики, яких я бачила раніше, а й великі галасливі ватаги задерикуватої молоді. Коли, ми підійшли ближче, всі розступились і галас стихнув. Спочатку я подумала, що все це — через Лазаря, котрого сестри вели під руки. Та потім зрозуміла, що всі замовкли через мене, і пожалкувала, що прийшла. Не знаю, звідки люди дізналися про мою появу. Всі розступалися переді мною, і мені це здалося кумедним, наче я важлива особа, та нічого кумедного в цьому не було, і мені стало моторошно, коли я побачила на їхніх обличчях страх і повагу. Я опустила очі і продовжувала йти на весілля курною вулицею зі своїми друзями, ніби була така ж, як усі.

Тільки-но ми увійшли, мене зразу відвели вбік і посадили за довгий стіл під навісом, поруч із Марком, котрий, здавалося, чекав на мою появу. Марк сказав, що залишитися не зможе, бо бути поруч із нами тепер небезпечно, і показав на постать, що недбало розташувалася біля входу. Ми пройшли повз того чоловіка, коли заходили, але я його не помітила.

— Стережися його, — сказав Марк. — Він — один із тих, хто служить і юдейській, і римській владі, вони йому платять. Він має маслинові гаї по всій долині, безліч слуг і помічників, у нього розкішний будинок. Він майже не виїздить із Єрусалима, хіба що навідати свої володіння. Це — людина без совісті, найнижчого роду, саме для таких тепер настала пора. Він розбагатів не тому, що розумний, а тому, що вміє душити безшумно, не залишаючи слідів. Раніше його використовували для цього, але зараз у нього інше завдання. Він вирішуватиме, як учинити, і його послухаються. Він нікого не пожаліє. Те, що він тут, означає, що ви пропали, коли не будете дуже обережними. Вам треба якомога швидше повернутися додому. І тобі, й твоєму синові. І ти, і той, за ким вони так уважно стежать, маєте піти ще до початку свята, і буде