Єва Гата - Сюрпризи долі

— Хто ж ваш критик?

— Мій чоловік, звісно.

— Він, справді, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь мені?

— Я й не знаю, чи знайду.

— А ви пошукайте, — наполягав Жан.

Олена знехотя встала і пішла діставати старі рукописи, які так і не наважилася викинути.

— Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобається.

— Читайте, — наказав Жан.

Олена поринула у давні спогади, на мить забула про все на світі. В ті давні часи їй неодмінно треба було сповістити цілому світові про свої переживання та мрії. Колись, багато років тому, вона мала зовсім інші сподівання, повні очікування чогось дуже визначного, а найголовніше — мала віру в єдине і неповторне кохання. Куди поділися ті прагнення, чому пелена зневіри огорнула колишні надії? Куди позникали гострота відчуттів, дитяча радість і подив? Чому з часом тьмяніють кольори?

— Ви дуже талановита жінка. Навіщо закопали свої здібності? Ви мене просто зачарували, — захоплено вимовив Жан.

— Вам це лише здалося. Моя писанина навіяла якісь спогади?

— Як ви можете такі чудові речі називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, він вам просто позаздрив.

— Не насміхайтеся, це вмерло і ніколи не воскресне.

— А даремно. Спробуйте заявити про себе і послухайте відгуки людей, саме вони є нашими справжніми критиками. Скільки б митці не вихваляли один одного, це нічого не дасть, якщо пересічному читачеві книга не припаде до серця. Що не кажіть, лише той твір мистецтва залишається навічно жити, який переходить з покоління у покоління.

— А як же стосовно рафінованого мистецтва, яке є квінтесенцією ідеї «Омфалу»? — посміхнулася Олена.

— На жаль, багатьом лише здається, що підтримують чисте мистецтво. Хіба будь-хто з нас може бути суддею добра чи зла, високого чи приземленого? Час, лише він один розставляє крапки над «і». Неможливо описати ландшафт поверхні землі, сидячі у ямі, для цього треба піднятися на відповідну височінь.

— Маєте рацію, найправдивішу оцінку того, що з нами трапляється, — доброго чи злого — можемо дати лише згодом.

— Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.

Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.

— Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.

Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.

— Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, — заметушилася Олена.

За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.

— Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», — загадково посміхнувся Жорж.

— Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? — перебив друга Жан.

— А чому така дивна назва? — здивувалася Олена.

— Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, — пояснив Жан.

— Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? — перебив друга Георгій.

— Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я — Пантелій — я б обов’язково запам’ятала.

— Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, — пояснив Жан.

— А він виявився впертим цапом, — іронічно зауважив Георгій.

— У змаганні між Аполлоном і Паном? — лукаво посміхнувся Жан.

— Але я ж тоді виграв!

— Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.

— Asinus ad lyram [7]. Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, — зло засміявся Жорж.

— Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.

— А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.

— Я не розумію, про що ви говорите, — здивувалася Олена.

— Спробую пояснити, Пантелій розпочав баталію з Жоржем.

— І про що вони сперечалися?

— Про що можуть сперечатися дві світлі голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонії. На його думку, для вибраних існує одне мистецтво, а для натовпу — інше. Ваш благовірний уважав, а може, і далі вважає, що немає чого розсипати бісер перед свинями. На його думку, правдиві митці повинні групуватися у закриті секти. Саме з такою метою він створив «Омфал» — літературний Парнас, вхід до якого суворо охороняють невблаганні таланти. Пантелій же дотримувався іншої позиції. Він доводив, що митець повинен бути відкритим до людей і творити для загалу, а не для купки естетів. Крім того, йому дуже не сподобалася ідея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумілих снобів. Таке означення розлютило Жоржа, і тоді він вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.

— Я і надалі наполягатиму на своїх переконаннях. Натхнення дається зверху, воно не може бути зрозумілим пересічному обивателю, — гостро додав Георгій.

— Ти багато в чому маєш рацію, але пригадай народні пісні. Вони ж створені саме тим натовпом, який ти недооцінюєш. Саме вони викликають захоплення і пристрасть, пробуджують той первородний інстинкт, захований у глибинах душі.

— Тут я з тобою зовсім не погоджуся, ці пісні створені не натовпом, як ти зазначив, а окремими геніями, і лише потім перетворилися на народні.

— От ти сам собі й заперечив, — весело засміявся Жан, — отже, ці генії творили не в шухляду, а для людей. Уявляєш, яке щастя для митця, коли його твір стає всенародним. Це означає, що йому вдалося зрозуміти душу народу. Пантелій бачить божественне в кожній дрібничці, погодься, у цьому