Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

Що це я — йду на трон, підставляю руку для королівського поцілунку, заливаюся сріблястим дзвіночком і рум’янцем.

Вони не помітили гарбуза, що валяється під вікнами палацу? Ну, що ж, хай буде так, хай вони, на своє щастя, не помічають того, що втратило важливість, — як і я не помічаю себе в дзеркалі.

Нехай ноги залишаються ніжками, а ненависні черевики — черевичками.

І нехай мені ніколи не дізнатися, який дурень, безсмертний, як сама дурість, вигадав ці кляті черевики й намовив стару недобру фею вдягнути їх на мої ноги-ніжки.

Ці по-жаб'ячому холодні й слизькі черевики.

Ці казкові черевички з кришталю.

м. Монреаль, Канада

Щодня навколишній світ ми бачимо поверхнево і рідко коли задумуємося над його внутрішнім наповненням. Ми прокидаємося вранці за велінням обов’язків і галасливої мелодії будильника. Готуємо каву, чистимо зуби, вмиваємося. Ми вибираємо собі одяг, який слугуватиме відображенням нашого настрою. А потім поспіхом біжимо на роботу, забуваючи потрібні речі вдома, підхоплюючи непотрібні. А на вулиці сотні поспішних недоспаних механізмів швидко заковтуються маршрутними автобусами чи власними автомобілями. Отак під час руху всередині транспорту хтось спілкується зі знайомим по мобільному телефону, а хтось уже мріє швидко дістатися офісу, щоб засісти за робочий комп’ютер, аби стати повноцінним убивцею свого робочого часу. І тільки спокійний прибиральник вулиць нікуди не їде і не поспішає. Він змітає за напівсонними механізмами останки невстигаючих рухів, залишки слідів і слів, наслідки розгульної ночі. А ти заходиш у свій вулик-офіс і одразу ж натрапляєш на іскристі гримаси свого начальника, який не постарався встати з ліжка з потрібної ноги. Нарешті ти помічаєш, що вчорашні маски доброти змінені на підступні й злісні. Лише тоді ти спостерігаєш за внутрішньою порожнечею кожної людини і навіть мимохідь, поглянувши у вікно, розумієш, що все наскрізь просочене сірістю. Що навколишній світ просто проковтнув для тебе сьогоднішню невдачу разом із зустрічними посмішками, з привітними будинками та спокійними вуличками. Сьогодні ти вкотре заглянув у очі сумному дню. Але день невблаганний — він змінив свою добру маску на маску сірості й непривітності.

Нічим особливим не відрізняються похмурі дні від доброзичних, але не всі люди налаштовані бути сумними і недієвими. Отак у кафетерії «Поцілунок Привида», за одним зі столиків, сиділо восьмеро молодих людей. Худеньке дівчисько, десь приблизно рочків вісімнадцять-двадцять, і шестеро хлопців, майже того самого віку, що й дівчина. А навпроти цієї компанії сидів старший чоловік, років сорока п’яти, з невеличкою борідкою і трохи випуклими очима, що похапцем палив люльку і щось захоплено розповідав молоді. Час від часу його голос трохи зривався на вигуки, але, бачачи, що на їхню дискусію певна кількість присутніх звертає увагу, чоловік припиняв розмову. А потім переходив на спокійніший тон. На столику в попільничках шипіли недопалки, в повітря здіймалась легенька цівка пари від горнят замовленої кави. Трохи прокашлявшись від диму, старший чоловік погладив свою бороду і виважено перейшов на ділову бесіду. Молодь принишкла, уважно вислуховуючи кожне його речення.

«Так от, продовжу. Певно, вам цікаво, чому я вас забрав із навчання і привів сюди. Ви всі, звісно, чули, що за декілька кілометрів від нашого міста є селище з дивною назвою: Химери. Так от: мова піде про величезний скарб. Місцеві люди знають про його існування, але навіть наблизитися до того місця бояться. Легенда, яку я розповім згодом, багато чого для вас прояснить. Думаю, ніхто не проти з вас, коли я не розповідатиму її, а читатиму зі своїх нотаток. У цих записах я повністю відтворив розповіді старших людей та історичні документи, намагаючись не втратити легендарний колорит тих часів у цій оповіді. Ніхто не знає, скільки в тій землі добра приховано, але старожили знають, що пан жадібним був дуже і мав і срібла і золота чимало. А от коли помер — ніхто не відає, куди його добро зникло. Тож прохання до вас. Дайте згоду, що ніхто, ні з ваших друзів, ні батьків, не матиме права знати, за чим ми підемо. Щось вигадайте вдома, а в університеті — то вже мої справи. Проблем не буде ніяких. Заодно я всім зарахую успішний залік з історії за цей семестр. Уявляєте, яке ми можемо зробити відкриття? Я нікого не буду примушувати йти зі мною на пошуки, але щоб дати свою згоду, варто вислухати до кінця легенду. Тож слухаймо:

Приблизно двісті років тому купив безлюдні землі жадібний поміщик. Кажуть, за безцінь купив — інший панок, власник цих нетрів, на своє лихо дуже любив у карти грати і так програвся, що надумав батьківський спадок закласти. Але не встиг того зробити, бо саме скупий панище навідався до нього і видурив лани. Не було на тій землі ні маєтку, ні осель, але ліс був великий, куди навіть з волості пани приїздили, аби дичину вполювати. Хто був попереднім землевласником, ніде достеменно не записано, а ось новий пан, на прізвище Явдух та на ім’я Даміан, вирішив забудувати ці землі. Казали, правда, що колись на цьому місці вже було поселення, та ніхто і не знає, що то за люди були і де вони зникли потім. Подейкують, що жили тут у сиву давнину мольфари, а може, й чури якісь пригрішені, але ніхто не міг нічого щось сказати напевне. Тож історія Химер почалася саме з того моменту, коли пан церкву поставив. У народі кажуть: тільки пана заведи, а холопи збіжаться. То так і сталося. Кожного пана мучить гординя і відчуття слави, тож і назвав це село своїм прізвищем Явдухи, а люди згодом швидко перекривили його на свій лад. «Явдохи» — і край, ну як перевчиш селян? Невдовзі село почало розширюватися — де не глянеш, то тут, то там мазанки стоять. А вже і ниви почали родити, оброблені селянами. Згодом і млин поставили, олійниця та свинарник побудувалися. Тож селяни церкву собі вимагати