Адам Пшехшта - Донька генерала

class="p"> -- Їду! – заявив поспішно Арвіл, обвівши господиню похітливим поглядом, повернувся по щось до столика.

-- Я… -- Кроне замовк. Він не знав, що сказати.

-- Шш… не треба, -- зупинила його Вєра Борісовна.

Потім обійняла майора і поцілувала в губи так, як в Росії цілують родичів.

-- Стережися його, -- прошептала. – То стукач, партійний активіст.

Офіцер похмуро кивнув головою, він вже здогадався з ким матиме справу. Порожнеча, що оточувала косоокого і новомодне ім‘я, скорочення від “Армія В.І. Лєніна”, говорили самі за себе.

-- Поїхали! – сказав донощик, поплескавши завідувачку заїздом по сідницях.

Кроне схилився низько, обійняв Вєру під коліна, як маму. Тут, під пильними поглядами свідків, він не міг попрощатися інакше. Відчув її руку на голові, коли вона поблагословила його у дорогу. Він знав, більше вони не побачаться – Вєра Борісовна прийняла рішення. Бачив це по її обличчю і очах, в яких сяяла божевільна веселість. Вона піде з життя – але не сама… Коли Кроне виходив з їдальні, відчув на спині погляд, яким вона його проводжала.

-- Сідайте, товаришу, -- запросив стукач, відчиняючи двері побитого “Зіса”. – Знаєте, що “Зіс” означає Завод Імені Сталіна?

-- Знаю, -- буркнув Кроне.

-- Не переживайте про маму, може оклигає, -- Арвіл вищирив зуби в облудній посмішці. – А Ваша кузинка файна дівка – срака, як дзвін, -- докинув з викликом.

-- Це тільки Вєрка, -- майор знизав плечима. – Але що правда, то правда, на хую її не підкинеш, -- погодився, витягуючи пляшку самогону.

Кроне вирішив, якщо тільки з‘явиться нагода, вб‘є косоокого. Загудів мотор, вони рушили.

***

Солдати, хоча й молоді, виглядали на таких, що вже не раз нюхали порох. Їхні блискавичні, ідеально скоординовані рухи дозволяли припустити, що рефлекси вони завдячували не тільки нормальній підготовці й вродженій схильності, але й одичним апаратам. Кроне знав, так вишколені люди належать до еліти польського війська. Тепер вони охороняли виділений йому ізолятор.

Він напівлежав на лікарняному ліжку, його руку ще раз фахово перев‘язали, інші рани теж. Компанію йому складали три солдати в мундирах піхоти, проте офіцер знав, це тільки камуфляж. Насправді вони служили в спеціальному підрозділі жандармерії. Кроне не знав, чи вони охороняли його від небезпеки, чи пильнували, щоб саме він нікому і нічому не загрожував. А може і те і друге? Майора цікавила причина цього рішення, чому хтось вважав, що за ним потрібно наглядати. Ну й звичайно, він був би не проти довідатися, хто віддав такий наказ. Відповідь на друге запитання Кроне отримав майже відразу – до кімнати зайшов полковник Бретцель. Начальник сів біля ліжка, потиснув раненому офіцерові руку, але кожен, хто його знав, зауважив би на його обличчі тривогу, а навіть страх. Шеф II Відділу тримав у руці тонку, картонну течку.

-- Що там трапилося, Ясю? – запитав. – І що ти задумав? Я чув, ти відразу подзвонив Маршалу і попросив прислати за тобою машину?

-- Поїдеш зі мною, то про все довідаєшся, -- буркнув Кроне. – Зараз я надто змучений, щоб…

-- Розумію, -- перебив його Бретцель. – Я просто хочу дізнатися, що трапилося в Мінську? Бо те, що на шляху твоєї втечі ми знайшли кілька трупів, мене не дивує. Але там? Начебто з штаб-квартири ОГПУ від позавчора виносять покійників і кінця не видно. Мої люди не могли підійти ближче, але оцінюють, що було вбито не менше ніж тридцять чекістів…

Кроне закусив губи – “Агонія” не жартувала.

-- Я все розповім у Варшаві, -- пообіцяв. – Зараз мені потрібно це осмислити, не хотілося б щоб моя доповідь Маршалу була хаотичною, зрештою, дечого я просто не знаю. Але хочу дещо спитати… Це допоможе мені впорядкувати рапорт.

-- Так? – полковник кинув на Кроне гострий погляд.

-- Трупи… на шляху моєї втечі, можна конкретніше?

-- Ти не знаєш, кого вбив? – запитав недовірливо Бретцель.

-- Я не знаю, хто загинув, -- процідив Кроне крізь зуби. – Будь ласка, -- додав за якусь мить.

Полковник потягнувся по течку, здавалося, короткі, незграбні пальці цілу вічність шпорталися з зав‘язаними стрічками, нарешті нетерплячий офіцер одним ривком розірвав їх, витягнув два списані з одного боку листки.

-- Як скажете, майоре, -- обізвався сухо. – Точно невідома кількість агентів ОГПУ в Мінську, -- повідомив. – Приблизно тридцять, може сорок осіб… Двох в потягу Мінськ-Барановичі. Цивільний на узбіччі дороги, ймовірно водій, неідентифікований. Тіло знайдено неподалік Слуцька. Біля самого кордону, в районі села Бобруки, агент поліції Арвіл Дробенко. Три удари ножем в підборіддя і яйця, сучий син стік кров'ю на смерть. Це все.

Кроне проковтнув слину, помасував здоровою рукою обличчя.

-- А в Павловську? До революції він називався…

Майор зупинився, побачивши, що губи Бретцля тихо свиснули.

-- Павловськ? Там ти теж замішаний?

-- Що там трапилося?

-- Ось це ми точно знаємо, моя людина була на місці, коли все трапилося, -- сказав зітхнувши полковник. – Приїхав загін з Мінська, шість слідчих офіцерів і окремо рота солдатів, мабуть, хотіли прочесати село. Там є такий заїзд…

-- Знаю, -- перебив нетерпляче Кроне. – Що далі?

-- Отже, шість офіцерів зайшло в заїзд, на око жалюгідний блощичник, але є теж кімнати для “влади”, краща кухня, може навіть шльондри. Коли вони обідали, до їдальні, до спеціальної їдальні, зайшла керівничка, така собі Вєра Борісовна. Одягнена в елегантну, шовкову сукню, з хрестом. Не якимось там скромним хрестиком, а солідним, золотим хрестом на шиї. І з двома револьверами. Вона вбила всіх. Коли збіглися солдати, Вєра вийшла перед будинок і почала стріляти. Подейкують, робітничо-селянська армія була настільки захоплена зненацька, що їй вдалося застрелити ще кількох… Та зрештою, вони її прикінчили. Знайдені