Леонід Мосендз - Останній пророк

Такою ж досконалістю визначаються і видані 1939 року у Львові в «Українській бібліотеці» І. Тиктора збіркою «Відплата» Мосендзові новелі, що їх сюжети узяті здебільша з історії західньоевропейського Середньовіччя, італійського Відродження чи й українського минулого, такі як «Птах високого лету», «I'ha Pagata», «Євшан-зілля» та інші. В усіх цих новелях виведені постаті суворих, завзятих і вольових людей, готових до кінця всупереч усьому й усім до відплати, до вирівняння своїх рахунків з оточенням і з долею.

Почав писати прозою Мосендз ще студентом, у другій половині 20-х років, у Подєбрадах. Першим його прозовим твором мало б бути, за свідченням Подорожнього, оповідання «Помста» (про смерть Папи), що, згідно з початковою інтенцією автора, мало дати назву другій збірці його новель, яку чомусь змінено потім на «Відплата». Було надруковане це оповідання в 11-й книжці львівського «ЛНВістника» за 1928 рік. Черговим щодо часу написання твором була повість «Засів», яку писав Мосендз в роки 1930–1932 під час свого перебування на студіях в Брні і в санаторії Штернберк на Мораві, де лікувався кількома наворотами. В цій же санаторії постало 1932 року і найяскравіше із Мосендзових оповідань — «I'ha Pagata» — про історію венеційського роду Пачіолів, що їм гаслом були виписані на їхньому родовому прапорі слова «Non pacem, sed gladium», — «He мир, але меч!»

В 1934 р. постало велике оповідання Мосендза «Вояк відходить», надруковане під псевдонімом Ростислав Берладник у книзі 2-й «Вістника» за 1936 рік. Оповідання це є своєрідним продовженням чи точніше розвиненням думок, висловлених у нарисі «Брат», що був друкований 1930 року в ЛНВ й увійшов потім до збірки «Людина покірна». В оповіданні «Вояк відходить», присвяченому Валерії Лисянській, Мосендз обґрунтовує вже потребу еміґрування колишніх вояків на Захід, щоб «вчитися від нього, як треба перемагати й знов пригадати, як творити», або, як висловлено там же, вчитися від нього «техніки духу».

На 1927–1939 роки припадає постійне і живе співробітництво Мосендза в редагованому д-ром Дмитром Донцовим «Літературно-Науковому Вістнику» і — з 1933 р. — «Вістнику». Надрукувавши на сторінках цього журналу в 1927 р. (кн. 4) свій «Сонет» («Любов міцніша всіх міцних отрут…»), Мосендз вміщує в цьому журналі аж до червня 1939 року не тільки свої поезії й оповідання, але й теж романи. Цілістю був надрукований там в роки 1930–1933 роман «Засів», і на сторінках «Вістника» були надруковані деякі розділи із започаткованого Мосендзом роману «Останній пророк». Крім цього, появилися на сторінках «Вістника» в 1934 р. Мосендзові переклади поезій Сари Тіздейл й Аделаїди Крепсі і Райнера Марії Рільке і в 1935 переклад вірша Е. А. По «Ельдорадо». Були надруковані в цих журналах і статті Мосендза про А. Їрасека (1930), про Джона Ґелсворсі (1933), як теж і репліка на брошуру Юрія Липи «Українська Доба» (1936).

В першій половині тридцятих років Мосендз почав із прикметним йому захопленням студіювати еспанську мову і літературу, добиваючися можливости читати вільно еспанські книжки. Конкретним виявом цього зацікавлення була Мосендзова стаття «Народження Дон Кіхота»(надрукована у чернівецькій «Самостійній Думці», книжка 6–8 за червень — серпень 1936 р.). Закінчується ця стаття зацитуванням слів народженого для великих чинів Дон Кіхота, що «людина не є нічим більшим, як і будь-хто інший, якщо не докаже більше, ніж інший», — слів, що їх можна з повним правом віднести і до самого Мосендза, і його письменницького ставання та покликання.

Крім еспанської, Мосендз ще із студентських років цікавився широко і наполегливо французькою літературою, зокрема творами Бальзака і Фльобера, що їх читав у чеських перекладах, і особливо ж творами англійських прозаїків і поетів — Кіплінґа, Вайлда, Велса, Ґелсворсі та ін., що їх, опанувавши досить добре англійську мову, читав в ориґіналі. Про велику начитаність і широкі зацікавлення Мосендза світовими літературами є багато згадок у повоєнному листуванні Мосендза. В цьому наполегливому читанні він мав свою спеціяльну методу, таємницю якої виявив у листі до Арсена Шумовського від 17 червня 1948 р. «А головне треба вміти читати, — писав тоді Мосендз. — Я читаю не окремі слова, а зразу цілий рядок, ціле речення… Правда, таке читання не є глибоке. Але глибоко читати я потребую лише щось для праці. А як почати читати з олівцем і записувати — нічого не прочитаєте. Тому я не читаю, а ковтаю. На всі ці речі маю досі не злу пам'ять, але перед гніванським тифом була ще краща».

Останні роки сорокового десятиріччя і світову війну перебув Мосендз то по санаторіях, лікуючися, то в Ужгороді (1938 р.) і далі аж до 1945 р. у Братиславі на Словаччині, де працював хеміком у винарській індустрії і де одружився, знаходячи по довгих роках еміґраційного поневіряння любов, родинне тепло й опіку. Але й це так довго вичікуване особисте щастя тривало коротко. Воєнні події примушують Мосендза податися далі на захід, в Австрію, і він залишає самих — вже назавжди — і дружину Маґду, і доньку Марійку, болючими спогадами про яких сповнені листи Мосендзові з останніх років його життя до його друзів і знайомих. «Якби я був коло неї, напевно би видужав», — пише в одному з листів про дорогу свою дружину, студентку медицини, словачку, що її навчив не тільки української мови, але й надхнув її українським духом. «Марійка гарно говорить по-українськи, молиться, є жива й золота дитина, — тішиться в іншому листі. — Лише, чи побачу я їх?»

Вийшовши на нову еміґрацію і зупинившися тимчасово в Інсбруці в Австрії і потім у Зеефельді, Мосендз, незважаючи на важкі умови післявоєнного втікацького життя і на працю в різних допомогових комітетах, знаходить час на писання, на письменницьку творчість. В червні 1945 р. пише цікаву новелю «Життя» — про матір, що в розпуці за померлою донею не дозволяє похоронити її, щоб задержати хоч тіло її біля себе. В травні 1948 року Мосендз починає писати поему «Канітферштан», що її він присвячує «Дружині із щирістю», датуючи присвяту днем 30 серпня 1945 р. Згодом протягом лютого — листопада 1946 року вже під час перебування в Зеефельді, в Тиролі, він пише поему «Волинський рік», що її присвячує «Доньці Марійці на спомин і