Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

Годвін ледве встигнув відскочити, бо підгниле дерево повалилося поряд із ним.

— Калино, тікаймо! — скрикнув дракон.

Мавка вагалася.

— Не залишай мене! Ми ж друзі!

— Друзі? — розгублено перепитала Калина. Годвін ледве чув її крізь виття вітру. — А це добре?

— Добре! Це щастя! Справжня дружба довша за життя й сильніша за смерть!

— Не йди з чужинцем, онучко! Він дім наш хотів спалити!

— Не хотів, я знаю! — жалібно мовила до Лісовика мавка. — Він пропаде, діду, загине без мене! Він може вмерти — назавжди!

Калина підбігла до Годвіна і сказала:

— Ходімо. Я хочу спробувати бути другом. Я хочу щастя.

Лісовик ще довго кричав їй услід, ламав дерева й сипав листям, але мавка не зупинилася.

— Стій! — Калина раптом торкнулася плеча Годвіна. — Хтось іде за нами.

Дракон обернувся. Худий захеканий вовк на півзігнутих лапах крався за мандрівниками.

— Вовк каже, що ми можемо звернутися за допомогою до якоїсь відьми, — пояснила мавка. — Каже, тут поряд є велике село. Треба йти на північний захід.

— Обов’язково звернемося! Подякуй йому від мене!

…Коли Годвін і Калина вийшли з лісу, вже сходило сонце. У долині лежало село з охайними хатками-мазанками. Крайня з хат була напівзнищена вогнем — чорна, обпечена, зі зруйнованим дахом.

— Отам сховаємося на день, — вирішив Годвін, згадавши сумну долю свого дідуся. — Наскільки я знаю, люди не люблять драконів.

Мандрівники підбігли до згорілої будівлі. Годвін відчинив хлипкі двері. Мавка зволікала.

— Ну що таке? — здивувався Годвін.

— Не можу зайти. Зніми клечання.

— Що?

— Он ті гілочки над дверима. Вони захищають дім від лісових і польових духів.

— Справді? Ну добре, — дракон кинув кленові гілки додолу. — Проходь! Тут нікого немає.

Годвін проліз у велику темну кімнату із крихітним віконцем під стелею й ліг на долівку.

— Ой і стомився ж я нині! Важко жити в лісі. Я не звик…

— Стривай! Що там? — перервала його на півслові Калина. — У кутку…

Годвін поглянув туди, куди вказувала мавка. На шматті, заховавши обличчя в долоні, схлипувала людина.

— Ой! Вибач, господарю! — голосно промовив Годвін. — Чи не дозволиш, бува, погостювати у твоїй оселі? Господарю?!

— Га? — юнак із блідим обличчям підняв заплакані очі на Годвіна і схопився на ноги. — Ой леле! Змій у моїй хаті!

— Я — дракон!

Юнак схопив рогача й замахнувся на незваних гостей.

— Ану геть, нечиста сило! А то як дам! Не встигло попелище охолонути, а вже всяка погань сюди лізе!

— Господарю, я не радив би тобі нас ображати! Я, між іншим, землеградський княжич! — сказав Годвін.

— Моєму рогачу байдуже! — замурзане обличчя господаря дому налилося кров’ю. — Я домовик, я не пущу тебе у світлицю!

— Ти — домовик?! — нажахано скрикнула Калина.

— А ти — мавка?! Іди у своє болото! Я за цією домівкою наглядаю!

— Щось поганенько наглядаєш! — зіронізував Годвін.

— Та що ти знаєш?! Я ж… я… весь вік… за цією хатою! — домовик випустив із рук рогача й заридав. — Нездара я! Щоб мені… щоб… руки відсохли! Щоб мені очі… сльозами випливли! Щоб мене… щоб мене… покрутииииииииило!

— Вибач! — засоромився Годвін. — Вибач, будь ласка! Це я не подумавши!

Юнак тільки махнув рукою. Він упав на лахміття в кутку й голосно шморгнув носом.

— Можна нам залишитися до вечора? Ми боїмося вдень селом ходити, — пояснив Годвін. — Прошу тебе, господарю!

— Та залишайтесь… Усе одно скоро в нову хату переходити…

Раптом домовик підскочив і швидко витер сльози.

— А й справді, вже скоро господар повернеться! — юнак заметушився, стягаючи на середину хати дошки, черепки, шматки полотна. — Скоро, скоро любий господар прийде! — радів домовик.

Годвін і Калина сіли на підлогу, спостерігаючи за заклопотаним юнаком.

— Ви не думайте, я хоч і молодий, але хороший господар! — похвалився домовик. — У мене й отара, і кури, і городчик! Я своє діло знаю! Ой і заживемо ж ми в новому домі! Стіни вибілимо, щоб аж сліпили, садок закладемо, квіточок насіємо! І худобинка в нас буде, і лазенька ладна! Славно заживемо!

Втомившись, домовик сів поряд із Годвіном.

— Давайте знайомитися! — привітно мовив він. — Данило я. Можна Даня.

— Я — Годвін, а це — Калина.

— Що ж змій і русалка роблять на селі? — блиснув на Калину цікавими сірими очима Даня.

— Я не змій!

— Ат! Вигадуєш таке! — відмахнувся домовик.

— Забули, —