Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

вигукнула Калина.

Усі разом, не зупиняючись, лісові красуні обернулися.

— Здрастуй, сестро, — протяжно мовили вони. — Іди до нашого кола.

Не роздумуючи, Калина попрямувала до них.

— Стій! Куди?! У нас же справи! — закричав дракон.

Мавка мовчки посміхнулась і приєдналася до хороводу. Дівчата заспівали:

— Ясная нічка. Річка як стрічка. Літечко стане Тихо, мов свічка. Місяць бліденький. Вітер слабенький. Стигне лісочок Швидко срібненький. Треба гуляти, Пісні співати, Роси і квіти В коси вплітати. Буде світанок — Сонячний ранок — В хащі загонить Веселих мавок. Ясная нічка. Річка як стрічка. Літечко любе Тане, мов свічка.

Доспівавши, Калина відпустила руки сестер і вийшла з кола.

— Ходімо, — тихо й сумно сказала вона.

Мандрівники знову занурились у темряву, що панувала під розлогими вітами столітніх дерев. По руху зір, які іноді виринали з-поміж листя, Годвін здогадувався, що невдовзі розвидняється. Відчула це й мавка.

— Квіти прокидаються, — зауважила вона. — Якщо не встигнемо, лісовик піде з галявини, і знайти його буде важко. Але ти не бійся. Вже скоро — он за тими деревами.

Годвін прискорив крок. Важливо розпитати лісовика вже сьогодні, щоб без зволікань розпочати пошуки квітки. Адже вдома, у Землеграді, кояться страшні речі. Хто знає, що може статись із його родиною, із Ладою, із Добромислом? Якщо їхнє спасіння залежить від нього, він не має права схибити, який би камінь йому не подарували. Він буде чи, принаймні, міг бути князем, а отже, він відповідає за своє місто.

— Ось він! — скрикнула Калина. — Дідусю!

Вона підбігла до маленького старого з довжелезною бурою бородою.

— Дівчинко моя! Де ти була? Не співаєш, не танцюєш, марнуєш прекрасні літні ночі! — з легким докором мовив Лісовик.

— Я була в печерах. Він вивів мене, — вказала мавка на Годвіна.

Годвін рушив уперед, але змушений був зупинитися: дюжина великих оскалених вовків відділила його від Лісовика.

— Пустіть його, хлопці! — махнув сухенькою рукою, яка нагадувала гілку, Лісовик. — Іди сюди, драконе!

Вовки розступилися, Годвін наблизився до Лісовика.

— Я — Годвін, син Гордія, князя Землеграда.

— Дякую тобі, Годвіне, що врятував мою онучку. Бачу, в тебе добре серце. Але воно переповнене смутком і сумнівами. Чому ти журишся?

— Велес напав на наше місто, полонив моїх рідних і друзів. Тільки мені вдалося втекти, і мудрий Добромисл просив мене дістати квітку папороті, аби вигнати Змія з печер.

— Знаю я Добромисла та його повагу до лісу нашого, але знаю також, що мрії його завжди дивні, коли не безумні. Ти не знайдеш квітку папороті.

— Чому?!

— Тому що я заховав її. Ховав уночі, коли все навкруги спало, у глухій глушині ховав, тому ніхто не бачив того місця й не відкриє тобі таємницю.

— А ти?!

— Я не скажу тобі нічого. Ця квітка нікому не приносить щастя. А коли зірвеш її і не зможеш утримати, то заберуть і її, і тебе злі духи безжальні. Згинеш сам та й інших зі світу зведеш.

— Я зможу! Я не схиблю! Це дуже важливо для мене і для всього мого народу!

— Марно. Ти не отримаєш її.

— Будь ласка! Я ж урятував твою онучку, то врятуй і ти моїх рідних!

— Проси, що хочеш, але не квітку.

— Я незрозуміло пояснив?! — спалахнув злістю Годвін. — Нічого не хочу, окрім неї! Допоможи мені, бо все одно я знайду її сам!

— Ліс великий! — посміхнувся старий.

— Тобі смішно?! Смішно?! Мого батька, можливо, вбивають зараз, а ти радієш моїй майбутній невдачі?!

— Не все станеться, як гадається, — відмахнувся Лісовик.

— І ти дурний, і ліс твій! — зірвався на крик Годвін.

— Геть із моїх володінь! — старий гнівно замахав руками, і дерева захиталися від скаженого вітру. — Іди швидше, хлопче, бо ще деревом розчавить!

— Тільки спробуй — я тобі весь ліс попалю!