Тамара Крюкова - Повторення пройденого

Це було провокаційне питання, але, на щастя, у цей час згори донеслися голоси.

— Тихо! Хтось іде, — прошепотів Антон, залишивши питання без відповіді.

Діти завмерли. Над ними розлягався гучний голос директора школи, Зінаїди Петрівни Кашиної. Їй вторувала м'яка говірка шкільного завгоспа.

— Баба Зіна, — ледь чутно прошепотіла Настя і поклала палець на уста.

Вони інстинктивно відступили у темряву коридору і зачаїлися. Вилазити з люка на очах у директриси було не наймудрішим рішенням. Залишалося чекати, поки дорослі підуть.

— Вікторе Костянтиновичу, чому люк відкрито? — рокотала директриса.

— Напевно, робітники забули закрити, — винувато відгукнувся завгосп.

— А якщо туди хтось упаде?

— Не хвилюйтеся! Зараз усе зроблю, — пообіцяв завгосп і навалився на чавунну кришку.

Сюжет робив непередбачуваний поворот. Антон з Настею багатозначно перезирнулися. Вибору у них було мало: або з'явитися перед очі здивованої директриси з усіма викликаними цим наслідками, або відсиджуватися в каналізаційному люку. Поки вони вибирали, котре лихо менше, чавунна кришка з гуркотом стала на місце.

Опинившись у непроглядній темряві, Настя тихенько зойкнула і перелякано вхопилася за Антона. Той і сам злякався, але, побачивши, що Настя шукає в ньому надійне плече, відчув приплив хоробрості. Йому випала нагода продемонструвати свою мужність, і він не збирався її проґавити.

— Спокуха! Усе буде гаразд, — пошепки заспокоїв він дівчинку, почуваючи себе кіногероєм, покликаним, щонайменше, урятувати світ.

Якийсь час вони стояли мовчки. Нагорі розгорталося якесь дійство. Чувся шум мотора, потім щось із гуркотом ставили на землю. Час тягнувся поволі. А втім, очікування в темряві мало свої плюси. Між постійними ворогами запанувало перемир'я. Вперше вони не сварилися і не придумували один одному образливих прізвиськ.

— Що вони там роблять? — прислухалася Настя.

— Вантажать щось.

— Як довго!

— Розслабся. Все одно нічого не вдієш, — філософськи зауважив Антон і раптом похопився: — Слухай, у мене ж ліхтарик із собою!

Він дістав з кишені ключі з брелком у вигляді ліхтарика. Промінь світла пробив чорноту підземного коридору, що вів кудись углиб. Десь там лежали незчисленні скарби і чекали, що Антон Єрмак, учень б «А» класу, нарешті їх відшукає. Ще ніколи мета не була такою близькою і привабливою. Здавалося, сама доля підштовхувала Антона продовжити пошуки скарбу. Він скоса подивився на Настю і спитав:

— Ти вмієш таємниці берегти?

— Ну? — невизначено відповіла дівчинка, не розуміючи, до чого він хилить. Антон був жартун ще той. Від нього можна було чекати, чого завгодно.

— Не ну, а прямо скажи, так чи ні.

— Ну так, — заявила Настя, як зробив би кожен на її місці.— А що?

— Я хочу одну містинку перевірити, — загадково мовив Антон.

— Що за містинка? — зацікавилася Настя.

Поміркувавши хвильку, Антон похитав головою.

— Ні. Ти все одно не повіриш.

Його слова підігріли Настину цікавість до точки закипання.

— Чесно, повірю, — запевнила вона.

Витримавши паузу] Антон змовницьки прошепотів:

— Тут зарито скарб.

— У каналізації?! Звідки ти взяв?

— Пам'ятаєш, як рамка оберталася? Це вірна ознака. Такими рамками скарби шукають. Я про це в журналі читав.

— Знову приколюєшся? — не повірила Настя.

— Такими речами не жартують. Хочеш, перевіримо?

Настя вагалася. Заглиблюватися в темні надра підземелля було страшно. Поряд з люком вона почувала відносну безпеку.

— А якщо заблукаємо?

— Де тут можна заблукати? Що це тобі, лабіринт, чи що?

— А раптом? Кажуть, під землею дигери живуть.

— Потрібна ти дигерам! Якщо не хочеш, я піду сам. А ти чекай тут, — запропонував Антон.

— Ні, не йди! Мені страшно, — стала вмовляти Настя, схопивши його за рукав.

— Тоді пішли. Тримай ліхтарик, а я понесу рамку.

Діти обережно рушили вперед. Промінь світла то танцював під ногами, то зникав у чорноті. Стежачи за рамкою, Антон поволі просувався підземним коридором. Ззаду йому у вухо сопіла Настя. В одній руці вона стискала ліхтарик, а другою — міцно обхопила Антона і, як сіамський близнюк, йшла за ним крок у крок.

— Чого ж твоя рамка не обертається? — нетерпляче спитала дівчинка.

— Може, не дійшли ще, — сказав Антон.

У цю мить рамка хитнулася, а потім почала поволі обертатися навколо осі.

— Почалося, — збуджено видихнув Антон.

— Ти її навмисне крутиш, — засумнівалася Настя.