Тамара Крюкова - Повторення пройденого

Загрібаючи ногами падолист, Антон, не поспішаючи, попрямував до люка і з подивом зауважив, що чавунну кришку зсунуто. Насправді, у цьому не було нічого містичного. Просто робітники, які сьогодні міняли вентиль, забули поставити кришку на місце. Але в подібному збігові Антон побачив знамення. Він дістав рамку і почав міряти кроками землю, коли з-за рогу вигулькнула Настя.

— Ось ти де!

— Тільки тебе не доставало. Чого ти за мною стежиш? — невдоволено пробурчав Антон.

— Дуже треба. Мене Кирило прислав. Велів передати, що його змусили кабінет математики прибирати.

— Як завжди невчасно, — засмутився Антон.

Настя помітила у нього в руках рамку і з цікавістю втупилася у невідомий прилад.

— Ой, а це що таке?

— Прилад для встановлення прихованих можливостей. Хочеш, покажу, як діє? — спитав Антон.

— Угу.

— Тоді стань трохи лівіше, ще трохи. А тепер замри! — скомандував він.

Дівчинка завмерла і стала спостерігати, як Антон попрямував до неї, тримаючи перед собою рамку. У міру наближення рамка здригнулася і почала обертатися. Спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше.

— Оце показники! Прям зашкалює,— захоплено промовив Антон.

— Що зашкалює? — зацікавилася Настя.

— Дурість. Це прилад для визначення дурнів.

— Сам дурень! — розсердилася Настя, зрозумівши, що піймалася на гачок.

Вона вихопила рамку з рук Антона і що є сили пожбурила геть. Антон рвучко обернувся і побачив страшну картину. За законом підлості рамка полетіла прямісінько у відкритий люк.

— Ти що?! — вигукнув Антон і кинувся її рятувати, але було пізно.

— Боїшся, нічим буде твою дурість виміряти? — відважила солі Настя.

— Ах так? Ну, тоді на тобі! — вигукнув Антон, схопив Настину сумку І закинув її в люк, слідом за рамкою.

— Придурок! Ти що наробив? — розсердилася Настя.

— А що такого? Сама ж кажеш, що я дурень. А з дурня що візьмеш?

— Поверни мені сумку, або я все розкажу твоїм батькам, — пригрозила Настя.

— Ой-ой, дитячий садочок, ясельна група. Я сам розкажу, що ти перша почала.

— Я твій наплічник у люк не закидала.

— А хто рамку закинув?

— Та кому потрібна твоя рамка? Мотлох.

Антон навіть не став сперечатися. Про що говорити з такою сірістю? Настька тільки й знає, що підручники зубрити. Їй не зрозуміти справжнього шукача скарбів. Він окинув дівчинку спопеляючим поглядом і поліз у люк. Настя подивилася на нього з надією.

— Ти мою сумку дістанеш?

— Біжу-перечіпаюсь! Знайшла Бетмена добрі справи робити, — відказав Антон.

— Ну будь ласка! — заканючила дівчинка.

— Сама лізь. Моїх розумових здібностей на це не вистачає.

— Ну гаразд, ти не дурень. Ти розумний, — підлащилася Настя, змінивши тактику.

— Тоді точно не дістану. Тільки цілковитий ідіот може тобі сумки з люка тягати. Тобі треба — ти й лізь, — відрізав Антон.

— Ну постривай! Ти у мене ще спишеш, — погрозливо пообіцяла Настя, але й це не допомогло.

— Подумаєш, налякала жабу бородавками, — нахабно відгукнувся з люка Антон.

Вичерпавши всі методи переконання, Настя теж полізла в люк. Вона обережно спустилася металевими східцями і заглянула всередину каналізаційного коридору.

— Ой, як тут темно! — пересмикнувшись, прошепотіла вона.

— Кому темно, а кому приємно. Хочеш, я тебе поцілую? — насмішкувато запропонував Антон.

— Ага. Просто мрію, — зневажливо пирснула дівчинка.

— Хай мрії збуваються! — з пафосом промовив Антон і раптом цьомкнув її просто в усміхнені губи.

З несподіванки Настя втратила мову. Якусь мить вона ошелешено лупала очима на непроханого Ромео, а потім сердито буркнула:

— Ти що, здурів?

— Ех, Самсонова, немає в тобі романтизму. Важкий випадок, — філософськи зауважив Антон.

— Зате ти романтик! Що ж ти з Єрмолаєвою не цілуєшся. Ти ж її додому проводжав, — мстиво нагадала Настя.

Антон не знав, на яку ступити. Виявляється, Самсонова тільки вдає, що впритул його не помічає. Якби він був для неї порожнім місцем, чого б їй Єрмолаєву згадувати. Він же лише разок Свєтку до її будинку провів. І то — минулого навчального року.

— З чого ти взяла, що мені подобається Єрмолаєва?

— А хіба ні?

— Вона мені по барабану, — запевнив Настю Антон.

— А хто ж тобі подобається?