Тамара Крюкова - Чорний альбатрос

Купол Зали Рад був яскраво освітлений. Таке могло статися тільки тоді, коли там хтось перебував. Але навіщо комусь знадобилося проникати до Зали Рад серед ночі? Раптом Зосима усвідомив, що сталося щось жахливе. Не гаючи часу, він вибіг із покоїв.

У цей час Марика стояла в Залі Рад перед поглядом правителів. Грізний вигляд чарівників наводив страх. Марика відчувала себе маленькою й беззахисною. Прошка також не на жарт злякався, але не показав цього. Він навмисне випнув груди й розправив плечі, хоча в душі трусився овечим хвостом.

Дівчинка обвела всіх поглядом і запитала:

— Виходить, це правда? Ви хочете позбутися мене?

Чарівники мовчали. Марика вдивлялася в їхні непроникні обличчя, намагаючись зрозуміти, чому вони змовилися проти неї.

— За що? Що я вам зробила?

І тут магів наче прорвало. Вони заговорили усі разом:

— Ти зруйнувала все!..

— Ти зазіхнула на наше безсмертя!..

— Ти поставила під погрозу існування острова…

— Що ви таке говорите? Нічого подібного я не робила, — сторопіла Марика.

— Ти затіяла зміни, а вони для острова згубні,— посміхнувся багатоликий Ксанф.

— Але чому?! Що поганого у тому, якщо на острів припливуть люди?

— Розумієш, — почав Саватій. — У нас договір із володарем часу. Хронос дав нам безсмертя, але замість того на острові Гроз все повинно довіку залишатися незмінним. Наш світ закритий для людей.

— А як же ми з Прошкою? — запитала Марика.

— Це інше. Ти Обрана, а його привело сюди провидіння, не ми, — пояснив Саватій.

— Але чому ви мені не сказали про це відкрито?

— Відмовившись від вічного життя, ти кинула виклик Хроносу. Тобі не зрозуміти нашого прагнення до безсмертя, — сказав Весигон.

— Ваша правда, — з гіркотою мовила Марика. — Відсутність смерті — це ще не життя. Мені не потрібно таке безсмертя.

— Але чи маєш ти право позбавляти безсмертя інших? Нас воно цілком улаштовує, ти підписуєш нам смертний вирок, — вкрадливо промовив Ксанф.

— Тобі нас не жаль, та й звідки тобі знати, що старі цінують життя дедалі більше за молодих, — підхопив Саватій.

— Та що там казати! Милосердя — для неї порожнє слово. Вона турбується лише про себе, а на нас їй начхати, — зі злістю мовив Проктор.

— Наша загибель буде на твоїй совісті,— підлив масла у вогонь Весигон.

Марика мимоволі відступила. Вона постала перед нелегким вибором. Їй так хотілося жити, але хіба вона зможе бути щаслива, якщо її буде переслідувати спогад про людей, які загинули з її вини?

— Добре. Я згодна, — промовила вона, проковтнувши грудку, що стала у горлі, і простягнула чарівникам ціпок.

Раптом пролунав голосний лемент:

— Стій! Не роби цього!

До Зали Рад стрімко вбіг володар доріг Зосима.

У залі зависла така тиша, що, здавалося, навіть повітря стало відчутним. Точно так само перед бурею природа впадає в заціпеніння й бере тимчасовий перепочинок, готуючись вибухнути ураганом.

Серце Марики билося часто. Із приходом Зосими в неї зажевріла надія, що все закінчиться добре. Володар доріг із самого початку захищав її. Життя в таборі привчило Марику самостійно долати незгоди. Дівчинка звикла покладатися тільки на себе, але зараз вона потребувала допомоги. Їй так хотілося жити! Вона вірила, що Зосима її врятує, він же такий мудрий і сильний.

Володар доріг підійшов до Марики. За ті кілька митей, що вони дивилися один одному в очі, старий чарівник побачив, як у погляді дівчинки, крізь страх і розпач, промайнула надія. Він зрозумів, що зробив правильний вибір.

— Міцно тримай ціпок. Він твій, — ласкаво сказав маг.

— Чого ти домагаєшся, Зосимо? — злобливо вигукнув Гурій.

— А чого домагаєтеся ви? — проігнорувавши питання, запитав Зосима. — Вічного життя? Але навіщо? Що тримає вас на цьому світі? Може, бажання щось зробити?

Він замовк, очікуючи відповіді побратимів, але ніхто з них не вимовив ані слова, і Зосима продовжував:

— Вас тримає страх кінця.

— Чи не цей страх змушує тебе вислужуватися в надії, що тебе помилують? — уїдливо зауважив Ксанф.

— Ні. Я не боюся. Я також був рабом безсмертя, поки це дитя не відкрило мені очі на вбогість нашого існування. Усі ми давно забули, що таке справжні почуття. У нас залишилося тільки одне — нудьга. Кожний намагається здолати тугу по-своєму. Я — вічними мандрівками. Саватій — обжерливістю. Ксанф — розважаючись зміною вигляду, Гурій — удаючи із себе великого стратега…

— Досить! — обірвав його Гурій.

Володар доріг посміхнувся, але продовжувати не став.

— Не розмінюй своє життя, — звернувся він до Марики. — Подумай краще про своїх однолітків. Ти відповідаєш за них. Вас троє, і у вас ще все попереду. А ми досить пожили. Треба і честь знати.

— Зрадник, — процідив Проктор, із