Леся Романчук - Місто карликів

знаю куди! До батька ближче. А йому вже поза сімдесят, сам знаєш, яке здоров’я. І молодшим тато не ставатиме. Догляд йому потрібен?

— Все правильно, Сонечко, все правильно. Ще скажи, що тобі також хочеться працювати, що давно час отримати звання, хоч би для того, щоб писати на обкладинках книжок — доцент. Красиво звучить, дзвінко.

— Красиво! А хоч би й так!

Софія не нудила, не нендзала — набридло таке рослинне існування, набридла кухня. Якщо чесно — кухня не набридла, їй подобалося таке життя — був час подбати про себе і про чоловіка. А він потребував піклування. З такою божевільною роботою навіть залізного організму ненадовго вистачить без постійного догляду, без вчасного харчування, без оцього легкого розслаблюючого масажу, без спокійної вечірньої розмови, яку Софія уміла спрямовувати так, що Орест звільнявся від денних проблем, вони не залежувалися на дні і не руйнували ні серця, ні мозку. Таке вміння приходить жінці з роками. Важко уявити дівчинку, яка б мала стільки терпіння й уміння. Софія пригадувала себе колишню — з Ігорем вона була зовсім іншою. З Максимом — також. Чому? Мабуть, вони були іншими. Мабуть, їхні почуття відрізнялися від Орестових. Мабуть, вона чекала від них іншого і вимагала іншого, чого вони не могли дати. Мабуть…

— Все правильно, все добре, все так і буде. Окрім того, нам обіцяють квартиру коштом університету.

— Аж так?

— Нам просто нічого заперечити, правда? Одне малесеньке «але» — особистість ректора.

— Ну, бачили ми цю особистість. З мухами, але хто з нас без гріха?

— Я трішки більше про нього знаю. Батько розповідав. Це страшна і небезпечна людина. Працювати з ним важко і страшно.

— Оресте, ти перебільшуєш! — засміялася Софія. — Ну, трішки оригінальний, занадто балакучий, але нічого страшного я в ньому не бачу!

— У них в університеті панують порядки, наче в концтаборі. Все за наказом, все під страхом смертної кари, все за бажанням ректора.

— Але ж ректор — виборна посада. Наскільки мені відомо, його обирають на п’ять років, а якщо він не влаштовує колектив — переоберуть, ото й увесь клопіт! Подумаєш!

— Отут таки подумаєш… Його нещодавно переобрали на другий термін. Як ти гадаєш, скільки голосів було проти?

— І скільки ж?

— Жодного! Одноголосно!

— От бачиш! Далеко не всі так вважають. Мабуть, ті люди, з якими ти розмовляв, мають якусь особисту неприязнь. Та й врешті-решт, чи часто звичайний викладач зустрічається з ректором? Раз чи два на рік! Десь на зборах! Ти часто бачиш директора інституту? Працюєш собі, виконуєш те, що належить, не порушуєш законів — хто тебе зачіпає? Ми ж з тобою двоє нормальних дисциплінованих людей, працювали в різних колективах — і нічого, якось давали собі раду.

Софія говорила так упевнено, що майже переконала Ореста. Він справді внутрішньо був готовий і очолити кафедру, і керувати клінікою. Аж руки свербіли влаштувати десь у новоствореній лікарні маленький шматочок Європи. Щоб усе по-новому, так, як у світі, щоб апаратура, щоб догляд після операції, щоб робота персоналу — як годинник. Він знав як, він умів! Він недаремно працював у Лондоні, недарма їздив по цілому світу.

— Сонечко, у мене й у самого є таке бажання, хочеться попрацювати самостійно, створити такий кардіологічний центр, щоб не тільки Україна, щоб цілий світ знав! Щоб звідусіль хворі їхали!

— То в чому справа? Боїшся? Звик сидіти під крильцем?

— Я?

Софія знала, чим підчепити свого срібно-платинового…

— Гаразд. Поїду, гляну, що вони там збудували. От лише з операціями розберемося. За ці дні стільки хворих… Ой, боляче, ляль!

— Ляж на животик, зараз я трішки… Ну як? Минуло? — Софія ще трохи помасувала цю довгу мускулясту спину з родимкою між лопатками, вже без зусиль, просто щоб зняти напруження м’язів. — Ор, підіймай трішки вище операційний стіл, тобі не можна так довго стояти зігнувшись, сам бачиш — грудний відділ хребта просто розсипається! Під час операції ти цього не помічаєш, але потім…

— Мальвіна продовжує виховувати свого носатенького неслухняного дерев’яного хлопчика… Сувора ти моя… Хто це у нас розсипається? Це не про мене! А ходи-но сюди… — пальці звично ковзнули по стегну угору.

— Розсипаєшся ти, любий. Не рухайся. Зараз тобі треба чемно полежати на спині, щоб усе стало на місце. І не рухатися.

— Господи, які знущання я терплю від цієї жінки! — Орест все ж чемно ліг і вирівняв хребет — Софія має рацію, спина завдавала іноді такого болю, що хоч плач. І навіть під час складних операцій, коли, здавалося, не відчуваєш нічого, забуваєш про світ навколо, часом прострілювало так… Професійна хвороба. Без оцього масажу він просто не міг заснути. — А я весь день мріяв про «Поцілунок ластівки»! Доведеться розгорнути «Камасутру» на іншій сторінці.

— Вам, дідуню, з вашою спинкою не сутри, і не ками, а книжку про смачну та здорову їжу на сон грядущий пора гортати! Або казочку…

— Про Буратіно! А ти, Мальвіно, краще б не ходила по хаті в такому вигляді! І не спокушала бідолашного дідуня!

— В якому вигляді? — удавано обурилася Софія, запинаючи на грудях підступний шовк рожевого халатика в китайських дракончиках. Орест привіз це невагоме куценьке чудо без гудзиків з чергового конгресу і дуже любив, коли Софія його одягала — чудо легко випускало з обіймів його улюблені іграшки, кругленькі й величенькі, а поважний лікар, без п’яти хвилин професор не обминав жодної нагоди побавитися. — Я вбрана скромніше за черницю!