Леся Романчук - Місто карликів

— У Калькутті, чудо!

До розмови вони змогли повернутися лише через кілька днів.

Орест повернувся з роботи знервований:

— Софіє, ти йому телефонувала? Ти говорила з Іллею Миколайовичем? Скільки разів я просив, щоб…

Софія не пригадувала випадку, щоб Орест розмовляв із нею таким тоном. Розгубилася…

— Ні. Звісно, ні. Чого б я мала…

Сірі, до болю рідні очі миттю втратили металевий полиск.

— Вибач… Як добре, що це не ти…

Він обняв її за плечі і зашепотів якісь вибачливі дурниці просто у зачіску. Софія дослухалася до переліку пухнастих тваринок, між якими знаходив їй місце чоловік, тепліла серцем, розчинялася тілом, але насторожено тремтіла думкою: що ж там трапилося, хто стривожив… І вже знала хто — він, він… Кота немає, але посмішка — он вона, жива і кисла, мов брют, хоч помацай.

— Вибач, я розтріпав твою нову зачіску… Зараз ми все владнаємо…

— Облиш, Ор, спершу обід, знаю я, чим закінчуються твої спроби «владнати»… Ну от, марно Світлана вигадувала… — зітхнула над порушеним порядком кучерів та хвильок, над якими годину чаклувала перукарка Світлана. — Руки мив, доктор?

Буратіно зиркнув на сувору і невблаганну Мальвіну винувато й ображено і подався до ванної.

— І все ж, хто ж цей хтось?

Орест пропустив повз вуха.

— Борщ? Ну, ти даєш!

Орест обожнював чомусь саме український борщ, а за пампушками з часником готовий був бігти на край світу. Софія ж сьогодні не мала ні настрою, ні часу бавитися з тістом: щось одне — або краса, або кухня. Борщ зварити встигла, а пампушки прихопила у ресторані неподалік, розігріла у мікрохвильовці і полила часниковим соусом. Нехай уже поласує, стомився. На сьогодні планувалося дві операції, а скільки було — розповість увечері. Втім, його операції — по три-чотири години, такої однієї на тиждень вистачило б… Як вони це витримують? Залізні хлопці — Орест, Ілля… Молоді, тому й залізні. За кордоном хірург, якому виповнилося п’ятдесят, до операційного столу не стає. Консультує, вчить молодших, але зазвичай не оперує. А в шістдесят чемно кланяється і займається хіба приватним прийомом. Хірургія нищить здоров’я, як жодна інша професія, цифри про це свідчать.

Погладила м’яке платинове волосся, поцілувала краєчок брови.

— Ти чого, мала? Щось не так?

— Все чудово, їж. Чи не смакує?

Перші дві години після обіду, який за часом виглядав уже вечерею, бо часто це бувало о сьомій-восьмій, Софія не зачіпала чоловіка. Хай собі полежить, поклавши довгі ноги на бильце дивана, хай поклацає перемикачем програм, хай погортає газети. Аби лиш телефон не дзвонив…

Він мусить заспокоїтися, розслабитися, відійти від подій дня. Звісно, коли день випадав удалим. Коли нікого не поховали, коли всі ситуації виявилися штатними, коли все вдалося, коли все за планом. Далеко не кожен день доктора Смереканича закінчувався так мирно. Чи раз таке бувало, що не встигав ложки до рота донести — і вже чортова мобілка виграє свою пісню — «Наша служба і опасна, і трудна». Наче насміхаючись сам над собою, Орест поставив цю мелодію на з’єднання з телефоном відділення, з якого дзвонили чергові лікарі, коли із прооперованим хворим траплялася якась непередбачена ситуація. І тоді марно було переконувати, що реанімація сама дасть собі раду. Софія й не бралася. От їй би самій хтось порадив сидіти вдома, коли з хворим біда!

Сьогодні наче тихо. Зазвичай коли виникають ранні післяопераційні ускладнення, телефон вже розривається. Значить, минулося.

— Сонечко, де ти? Ходи-но, посвіти…

— Темно тобі, серденько?

— Угу…

Цього разу їй легко вдалося відірватися від монітора і бігти працювати свічкою, надто цікавою обіцяла бути вечірня розмова. Що там у них сталося?

— Ну і що там у вас? — Софія присіла поруч і взялася масувати Орестові плечі — після тривалої операції у нього частенько боліла спина — доводилося трохи згинатися до столу, асистенти були невисокими на зріст.

— Хтось, я думаю тепер, що з міністерства, так накрутив Іллю, що… Мовляв, відкрито новий кардіологічний центр, і бракує досвідчених кадрів, досвідченого керівника з новими поглядами на… А Смереканич засидівся у вас у заступниках, пора б йому… Ну й таке інше. Мені здавалося, що він повторює заздалегідь вивчені чужі фрази, наче записані на магнітофон. Ми чули їх у Мілані. Та й у Москві…

— І ти не здогадуєшся, чия робота?

— Звісно, його…

— І високо він залетів?

— Вище не буває. Зв’язки у нього… Всі свої. Кажуть, він і з президентом вась-вась.

— Та ну! З Кучерявим? — Софія скривилася, але мусила визнати, що зв’язки справді серйозні.

— Був у нього довіреною особою на виборах.

— Ти бач! А хто б подумав! Таке маленьке, а всюди влізло! Кажеш, був у міністра?

— Мабуть, так. А які проблеми? З таким мішком грошей, як у нього, друзів зазвичай багато. І будь-які двері відчиняються легко.

— Оресте, я одного не зрозумію — чому ти так рішуче налаштований проти? Адже все складається в абсолютний позитив: кафедра, звання, клініка, самостійна відповідальна робота — твоя давня мрія. Рідне місто, врешті-решт! Це ж тобі не на Колиму, не в Африку, не… Ну, не