Леся Романчук - Місто карликів

— Хіба я не розумію, що твоє місце не тут, біля кухонної плити, а за кафедрою, з хворими, зі студентами! Я чудово це усвідомлюю, і мене самого гнітить, що наше життя складається саме так. Мовчи, не перебивай, я сам знаю, що ти можеш сказати! Я справді зручно влаштувався — вбрав тебе у кухонний фартушок і…

Софія стала у нього за спиною, пригорнула цю платинову зі сріблом, і таку рідну голову до грудей. Волосся пахло так по-чоловічому свіжо й гіркувато… Провела пальцем по чолу, по лінії носа. Орест перехопив її руку і притис пальці до вуст. Так він робив завжди, і Софія знала, чим зазвичай закінчується подорож пальчиків.

— Ілля Миколайович обіцяв допомогти, ти знаєш, він неодмінно…

Софія знову торкнулася пальчиком його вуст — знала, що буде далі.

— Оресте, а чи не пора тобі відриватися від цієї пуповини? Ілля — твій вчитель, твій друг, твій керівник….

— І покинути його саме зараз, коли він створює новий центр дитячої кардіохірургії? Ким треба бути, щоб зробити це?

— От іще скажи про ніж у спину чи щось подібне! Краще пригадай, скільки разів Ілля пропонував тобі самостійну роботу, відповідальні посади? Скільки разів повторював, що в твоєму віці вже сам керував клінікою?

— А де ж знайти стільки клінік, щоб усі могли накеруватися досхочу?

— У Прикарпатську. Тобі ж сто разів казано — створюється кардіологічна клініка, там буде, власне, вже є дитяче відділення, потрібен досвідчений керівник! А хто зможе це зробити краще за тебе? Ілля допоможе не тільки тобі — клініці стати на ноги, скільки разів він повторював, що Київ захлинається у потоці хворих. Потрібно ще бодай три клініки — на сході, заході та півдні! Це ж його ідея! І нарешті з’явилася людина, яка втілює її в життя і бачить на чолі професора Смереканича! А пан професор упираються, не даються, комизяться, піч колупають, наче дівка на сватанні!

Орест засміявся майже весело, та якась тінь все одно не полишала його чола:

— Сонечко, ти не все знаєш про це місто, про цей університет і про цю людину.

— А мені з ним не дітей хрестити!

— Ти цілком певна?

Софія намалювала на обличчі знак запитання.

— Гадаєш, я не помітив, якими очицями він на тебе дивився? Ще три таких погляди — і ранній токсикоз вагітних забезпечено! Ми вчасно врятувалися!

— Подумаєш! Та твій власний хтиво-масляний погляд у бік Мансі можна на хліб намащувати і без ковбаси споживати!

Орест не піддався на підступ:

— Можна! Бо такої дружини, як у Даніша — пошукати й пошукати! Слова не скаже, лиш посміхається і голівонькою кива!

— То ти так… Ну, стривай! Я тобі покажу індійську дружину!

І Софія полізла до бійки у кращих традиціях бойового гопака…

Коли вони віддихалися від перших трьох сторінок Камасутри, які перегорнули нашвидку, не дуже дотримуючись правил і модернізувавши східні вимоги у західний спосіб, Орест таки згадав про канони, яких порушувати не можна:

— Сонечко, а тепер давай отак… Побудь хоч кілька хвилин слухняною індійською дружиною. Ця поза називається «Поцілунок ластівки». Ніжки спершу так… а тепер отак… ще трішки…

Софія задихнулася від незвичності почуттів.

— А потім справжні індійські дружини роблять попкою отак…

Виплід інтернаціонального сексоспілкування виявився потужно-глибоким…

— Мені здається, що таке виробляють хіба балерини! Тепер я знаю, про що ви шепотілися з Данішем… — Софія з Орестом ледве віддихалися від поцілунку, яким винагороджують одне одного ластівки і деякі подружні пари. — А я, наївна, гадала, вони проблеми світової кардіології вирішують, ганьба на ваші сиві голови!

— І світова кардіологія своє отримала, і кохані дружини. Гадаєш, тільки Даніш ділився досвідом?

Софія зачервонілася б більше, але далі було нікуди — надто інтенсивними вправами вони щойно займалися.

— І ти розповів йому про…

— І про це також. Науковці повинні ділитися здобутками. Не можна тримати відкриття світового значення в таємниці, це неетично!

— А етично розповідати про сімейні таємниці? Пане професоре, доведеться вас покарати!

— Із задоволенням, але через півгодини, гаразд? Очі заплющуються… А завтра роботи — море…

— І це я чую від свого невтомного чоловіка! Перепрацювалися, маестро? До речі, мушу зауважити, що цей ваш «Поцілунок ластівки» далеко не кожному до снаги. Тут потрібні певні…

— Певні параметри, ти хочеш сказати? — потягнувся усім своїм довгим і гармонійнішим за Мікеланджеловського Давида тілом Орест. — Ну, тут уже кому що природа дала. Для тих, кого образила, існують інші поцілунки… От поговорила б ти з Мансі…

Софія задихнулася від образи:

— Що? Я — з Мансі? І чого б вона мала мене навчити, на твою думку? Ну, знаєш, любий, ти у мене добалакаєшся, я тобі…

— Ні, українська жінка — це суміш перцю й вогню, доведено наукою! Та не Мансі тебе, академіку ти мій, а ти її мала б навчити деяких особливостей… гмм… деяких видів поцілунків. Даніш просив…

— Бідолашний Даніш… — засмутилася Софія. — Але ж не все втрачено. Чого не встигли в Мілані, встигнемо в Бомбеї. Чи як його тепер, Мумбаї…