Леся Романчук - Місто карликів

Гаразд, гаразд, завтра ж піду на дешевий розпродаж, куплю собі ліфу «Бабусина радість», халат турецький, шаровари… Ні, краще скафандр, як у космонавта! Отак і ходитиму.

— О ні, тільки не скафандр! Нізащо! Тоді доведеться обладнання купувати…

— Яке? Навіщо?

— Щоб дописувати нові сторінки в нашу улюблену книжку! «Політ краплі у невагомості»! «Гойдалка пристрасті»!

— Ти мені побалакай! Гойдалка йому! Політ у невагомості! Тобі зараз одна-єдина сторінка під силу, — Софія замислилася, вигадуючи назву: — «Шепіт вулкана»! О!

— Шепіт вулкана… Щось таке спокусливе… А можна просто зараз? Ой, вулканчик вже заворушився…

— Ор, а спинка? Тобі ж не можна…

— А вулканчик?

— Ну, гаразд, зараз щось придумаємо, тільки не ворушися. Лежи на спинці чемно-чемно, а я шепотітиму…

Вулканчик працював як годинник на радість вулканологам і втіху власникові. Виверження відбулося точно за графіком.

— Ну, якщо це тільки шепіт, то як він, цікаво, говоритиме?

— Або кричатиме… Послухай, Ор, а Щастигора часом кричить? Чи тільки шепоче?

— Он воно що! Ти про цей вулкан! От що у тебе не виходить з голови!

— Орест, але ж ти виріс там! Чи ви ніколи не намагалися зазирнути… ну… туди?

— Звичайно, намагалися! Який же хлопчисько обмине можливість зазирнути в око чортові!

— Куди?

— Так називають колодязь в одній з печер у лабіринті. Якщо туди зазирнути — видно сліпучу цятку, глибоко-глибоко. Наче хтось дивиться одним оком.

— Чому одним?

— Хто може про це знати? Він у гості нікого не запрошує. І заглядати туди не можна. А ще — кажуть, що іноді господар гори — чорт — курить люльку, і тоді з жерла підіймається дим.

— А попіл?

— Попіл — це коли він люльку витрушує.

— Я чула, що цей попіл дуже корисний для полів, садів. Хороше добриво для рослин.

— Це правда. Якщо чорт курить свою люльку навесні — чекай доброго врожаю.

— А виверження? Отакі справжні, щоб лава, щоб каміння… Такого ніколи не бувало, так?

— Ніколи. Збереглися б сліди — патьоки лави, як поблизу Везувію. Та й люди б не забули, передавали б з уст в уста. Щастигора — тихий вулкан.

— І назва така гарна. Ор, а ти заглядав в око… Ну, цьому, господареві вулкана?

Софія уникала називати нечистого у своїй хаті, та ще й супроти ночі.

— Ні. На гору лазив, як належить. Печерами блукав. Але в око не дивився.

— Чому?

— Тільки не питай, чи боявся. Ти чудово знаєш…

— Я чудово знаю, що не існує в світі речі, яка могла б злякати мого Смереканича! — Софія обняла чоловіка, притиснулася щокою до плеча. — Але цікаво, що це за особливе місце?

— У жерло не можна зазирати, так казала моя мама, — Орест зітхнув. Щоразу згадуючи маму він ледве стримував важке болюче зітхання. — А я вірив їй. Старі люди розповідають, що інколи чорт розплющує й друге око.

— Ой, як страшно! І що тоді?

— Це буває дуже рідко і триває всього кілька секунд. Але якщо хтось у цей час зазирне чортові в очі, він…

— Він умре? — вихопилася з гіпотезою Софія, яка слухала цю розповідь, немов казку. — Ні, він, мабуть, упаде в жерло вулкана! Згорить! Спопеліє!

— Анітрохи. Це ж Щастигора! Нічого страшного з такою людиною не трапиться. Навпаки, вона стане щасливою. Їй щаститиме в усьому — вдасться досягнути будь-чого, здійснити свої мрії, плани.

— Але… Але ж мусить бути якесь «але»! В казках ніколи не буває так, щоб давали якусь особливу силу і нічого не вимагали за це. Згадай казку про Оха! Що за це треба віддати? Душу?

— Я не знаю. В очі не заглядав, душі не продавав. Та «але» справді є. Бувають різні люди — одні піднімаються на гору просто задля цікавості, інші — з метою.

— І ця мета — будь-що дочекатися, будь-що зазирнути!

— Той, хто ставить таку мету, може її досягти. Господар гори відчуває, хто до нього прийшов. Так говорять. Іноді людина зазирає у жерло просто так — і їй назустріч — погляд обох очей. Значить, він чекав, значить — вона обрана. Якщо ж приходить хтось непроханий — гасне і те єдине око.

— А якщо непроханий всядеться на краю і чекатиме, чекатиме, чекатиме… Якщо дуже хочеться стати щасливим і є така нагода — хіба рахуватимешся із часом?

— Все не зовсім так, як ти собі уявляєш, Софійко. Кратер вулкана закритий, як Везувій чи інші. Вулканологи називають це пробкою. Є лише невеликі отвори, крізь які вулкан «дихає», випускає дим та попіл. Але всередині гори, ближче до вершини, є лабіринт печер. В одній з них знаходиться щось подібне на колодязь. Місцеві називають його «Чортовим оком». Там і можна зазирнути в очі… в око господаря гори. Це не так просто. Треба влягтися на краю колодязя, звісити голову досередини, інакше нічого не побачиш. У такій позі важко чекати годинами. Температура також височенька. Це не кожному до снаги. І погляд треба зустріти очі в очі,